В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Нічого не зробиш, доведеться вирушати ранком, коли буде найменший рівень води.

— Повертаймо, хлопці, — кажу я, — завтра приїдемо раніше.

До п'ятої години ранку наступного дня вода спала, але рівень її все ж високий. Все одно треба їхати. Скоро вода знову підніметься — хай тільки пригріє сонце і в горах почне танути сніг.

Коні неохоче йдуть у воді. Мить — і ноги їх уже не дістають дна. Вода несе нас, берег мчить вбік, і ми виходимо на протилежний берег на півкілометра нижче.

Попереду ще ширша ріка — Текес. З великими труднощами переправляємось. Усі наскрізь промокли, змерзли, але продовжуємо свій шлях, сподіваючись, що сонце, яке ось-ось зійде, висушить і зігріє нас.

За Текесом дорога піднімається на схили гір Каратау. Ми йдемо до Кетьменського хребта — невисокого і відокремленого масиву гір. Його східна частина переходить через кордон на територію Китаю. Там цей хребет уже зветься Темерликтау.

Стежка повернула, і в бінокль стає добре видно дерев'яні будівлі китайського пікета. Далеко сяють гори китайського і радянського Тянь-Шаню.

Чим далі ми їдемо, тим вищим стає пасмо снігових гір, серед яких різко виділяється високий гострий пік.

— Що це за гора? — питаю в Барданкула.

— Барнак чон-то, товариш начальник, — відповідає він. — Найвища гора.

— Кан-то-бу? Хан-Тенгрі? — питаю ще раз.

— Кан-то, Кан-то, товариш начальник, — закивав він головою. — Кан-то…

Від гір на долину лягають м'які тіні. Ми вибираємось на Іссик-Аткан — перевал, який веде до Кетьменських гір. Я мимоволі обертаюсь, щоб глянути на Хан-Тенгрі.

— Що, — жартує Багмут, — приковує погляд ця піраміда?

— Приковує, це правда, — кажу я, не відриваючись від величної картини.

З краю в край вздовж усього горизонту стоїть в снігах і льодах велика стіна Тянь-Шанських гір. Уся вона горить золотисто-оранжовими і червоними тонами заходу сонця, а Хан-Тенгрі палає вгорі, наче велетенський гранований рубін.

Та ось сонце глибше опускається за горизонт, небо темніє кольори гаснуть, оранжові тони змінюються на рожеві, рожеві на фіолетові, і лише Хан-Тенгрі горить на темному фоні вечірнього неба криваво-червоним вогнем розжареного металу.

Поступово гори окутують сутінки і, нарешті, вони зовсім тонуть у темряві. Повільно гасне і Хан-Тенгрі.

Опівдні наступного дня в'їжджаємо в широку долину. Посеред неї стоїть кілька юрт, біля яких чимало людей.

— Джармарка бу… — показує Барданкул. — Чай бар, пельмень бар, кумис бар[46]. — І обличчя його задоволено розпливається.

Але джигіт помилився. Незабаром ми впізнаємо юрти акушерського пункту, амбулаторії, агрономічні консультації, і тут же — кочова сільрада, червона юрта і кочовий кооператив. Виявляється, що це не ярмарок, а кочовий центр, який подає культурну і побутову допомогу кочовому населенню.

Чи міг думати кочовик старої, дореволюційної Росії про таке піклування? За царизму кількість грамотних серед киргизів ледве досягала двох процентів; на всі сільські місцевості Киргизії було в той час тільки шість лікарів. Дівчат-киргизок видавали заміж, обмінюючи їх на калим — викуп, який виплачувався переважно худобою.

Так в сумній народній пісні оплакували киргизькі жінки своє примусове одруження.

Кочовим штабам доводилось боротися проти віковічної темноти народу, забобонів, проти знедолення жінок.

… Цілий день ніхто з нас не сходить із сідел. Настає ніч, ми дрімаємо в сідлах, і через кожних двадцять-тридцять хвилин хтось питає:

— Барданкул, телефон какон-ма?[47]

Джигіт незмінно відповідає:

— Жакин, зовсім жакин: один чакрм нема…[48]

Але ми проходимо і один чакрм, і два, і три, а телефону все немає. Нарешті десь далеко в боковій ущелині бачимо відблиск вогнища.

— Телефон бу! — показує Барданкул.

Пришпорюємо коней. З темноти несподіваний окрик:

— Стій! Хто йде?

Це прикордонники. За кілька хвилин ми вже сидимо перед багаттям. Полум'я освітлює брезентові намети, круги проводів, фарфорові ізолятори, штабелі телеграфних стовпів.

— Скажіть, — питаю, — чи можна негайно передати телефонограму?

— Завтра, може, й передамо, — відповідають прикордонники. — Якщо полагодять лінію.

На наше щастя, лінію полагодили вранці. Опівдні зв'язківець уже передав нам телефонограму-відповідь.

Поїздку по масиву Хан-Тенгрі і обслідування району нам дозволено. Одночасно дано вказівки про оперативне обслуговування експедиції. Це значить, що до нашої групи буде прикомандировано загін прикордонників.

У Наринколі начальник прикордонної застави знайомиться з телефонограмою і викликає свого заступника:

— Вибирай хлопців, товаришу Головін. Доведеться тобі їхати з експедицією.

Ми домовляємось про місце зустрічі з прикордонниками і повертаємося в селище Кокпак, де в гостинного голови сільради нас чекає решта товаришів.

Останнє селище на нашому шляху лишається позаду. Ми відходимо від населених місць, ідемо на південь — в глиб найвищих гір центрального Тянь-Шаню.

Переваливши через пологий гребінь, виходимо в долину річки Улькун-Кокпак, правої притоки Текесу.

Тянь-Шань не дуже багатий на