Пригоди тричі славного розбійника Пинті - Олександр Дюлович Гаврош

— Дякую, малий! — плеснув Пинтя Івася по плечу. — Тут тобі за службу! — кинув він хлопчині дзвінку монету.

— Не треба, дядьку! У мене з паном Бе- бекалом свої порахунки, — шморгнув носом той.

Розбійники засміялися і, скочивши на коней, невдовзі розчинилися в ночі.

Уранці з Трьох Пеньків виступала ціла валка війська.

У Бебекала після вчорашніх пригощань голова аж розколювалася, і він уже наперед стогнав, передчуваючи, як важко буде йому дертися на полонину. Але слово шляхтича для нього було святим. Тож він налаштовував себе на геройство тим, що про сей його подвиг переказуватимуть із покоління в покоління, і він навіки прославить славне ім’я Бебекалів. Нарешті загін було розділено на три частини, і вояки повільно почали підніматися вгору лісом, тримаючи напоготові рушниці та шаблі.

— Гарно йдуть! — промовив Пинтя, спостерігаючи за цим видовищем з ліщинового гаю неподалік.

— Як на параді! — всміхнувся Шпінька. — А що ще робити драгунам у замку, як не марширувати та молодиць зачіпати! Нероби!

Почекавши ще трохи, поки військо цілком заглибиться в ліс, і переконавшись, що жоден з вояків не залишився на сторожі, розбійники хутенько попрямували до сховку, де вже давно все стояло напоготові.

Через годину до двору пана Бебекала під’їхала карета. У ній сиділо двоє духовних осіб.

— Хто такі? — крикнув один із гайдуків, які вартували при брамі.

— Отці-бернардинці, - спохопився візничий, шанобливо знімаючи капелюха. — Хочуть бачити його милість пана Бебекала, аби запропонувати йому дари зі Святої Землі.

— Пана нема вдома, — ліниво позіхнув другий гайдук, який сперся плечем у ворота. — Ви хіба на чули про сьогоднішню облаву?

— Ми з далекого краю, — мало не стелився до землі візничий, мнучи в руках крисато. — Діла світські нас мало хвилюють. Ми займаємося здебільша Царством Божим.

— А чого пани превелебні мовчать? — запитав старший гайдук.

— Я в них служу не тільки кучером, а й помічником. Монсеньйор Крістофер натомилися з дороги, до того ж не вельми уміють по-нашому балакати.

На доказ цього із карети висунулася рука і приязно помахала охоронцям білим гаптованим носовичком.

— Хіба пані зможе вам чимось зарадити… — знизав плечима гайдук.

— Так, так, може бути й пані! Пані навіть краще, — затарахкотів візничий. — Жіноче серце таке м’яке до Святої Церкви.

— Гаразд, заїжджай! — невдоволено гукнув вартовий.

Карета зупинилася біля самого ґанку, і з неї вийшло двоє ченців у коричневих сутанах з капюшонами, підперезаних білим шнурком. Як на монахів, вони мали занадто широкі плечі й могутні кулаки. Але хтозна, як ведеться паломникам? Чи не доводиться їм спати на землі і часом захищати не лише святу віру, але й власне життя?

Бебекалиха здивовано дивилася на цю релігійну процесію, яка несподівано з’явилася перед її очима.

— Прошу, прошу, отці духовні! Будьте нашими гістьми! — вона привела гостей до вітальні. — Може, пообідаєте з дороги?

— Ні, ні, пані, ми квапимося, бо ще маємо об’їхати чимало тутешніх маєтків, — галантно схилив голову невеличкий чорновусий кучер. — Дозвольте відрекомендуватися: Бази- ліо Шпінь, помічник отця Крістофера.

При цих словах панотець, який виявився на диво молодою людиною, можна сказати юнаком, схвально кивнув головою.

— А як звати другого ченця? — запитала Бебекалиха.

— Отець Джованні, - правив далі Базиліо Шпінь. — Обидва монахи італійці й прибули до нашого краю з почесною місією.

— Сі! — закивали головами отці духовні.

— Вони збирають пожертви на будівництво Божого храму у Святій Землі — Палестині. Натомість усім жертводавцям дарують мощі великомученика Патріка, котрі лікують від усіх болячок. Ми багато чули про жертовність вашого чоловіка і неймовірну ревність вашої милості до виконання християнського обов’язку.

Від такої похвали Бебекалиха густо почервоніла. До костьолу вона ходила вкрай рідко, бо її нудило від запаху кадила.

— Адже, як сказано у Святому Писанії, кожен добрий вчинок буде винагороджений сторицею, — ні на мить не зупинявся кучер-помічник.

— Сі! — знову закивали головами монахи.

— То випийте хоча б у нас кави? — метушилася господиня, бажаючи почастувати таких знаменитих гостей.

— Ми багато чували про вашу знамениту чорну каву, але, ласкава пані, іншим разом, — тут Базиліо взяв Єву Бебекало за лікоть, і вона вся затремтіла. — Я вам обіцяю! — заглянув він своїми чорними очима їй мало не в душу.

— І скільки ж коштують мощі святого Патріка? — схвильовано запитала вона.

— Дрібницю, — незворушно продовжував провідник отців духовних. — Якихось нещасних тридцять дукатів.

— Що? Тридцять дукатів?! — вголос вигукнула Бебекалиха. — Я не можу, не порадившись із чоловіком, зробити такої великої покупки.

— Ви хотіли сказати — пожертви…

— Так, так.

— На жаль, ласкава пані, отці духовні вже завтра ввечері від’їжджають до Рима. Тож не зможуть відвідати вас повторно, — при цих словах Базилія ченці здійняли очі до неба і сумно закивали головами. — І тоді вам доведеться просити мощі святого Патріка у ваших сусідів, які вже їх придбали. Наприклад, у пані Нагаєвської…

Звістка про те, що в її лютої суперниці буде щось таке, чого вона не має, подіяла на господиню краще, ніж слова про жертовність для Святої Церкви.

Отець Крістофер дістав із кишені чорну дерев’яну коробочку.

— Але спочатку дукати[36], - м’яко, та наполегливо промовив Базиліо.

— А воно справді допомагає від усіх болячок? — запитала Єва Бебекало, відходячи у дальню кімнату, де в стіні у тайнику були заховані гроші.

— Ви сумніваєтеся у Святій Церкві? Се великий гріх, ласкава пані, - долинув з вітальні медоточивий голос Базиліо Шпіня.

Про всяк випадок господиня озирнулася і, не побачивши нікого, відсунула картину й відімкнула сховок ключем. Не