Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
142 Й зубець, штовхнувши інші, їм велить
Свій виливати звук в «тінь-тінь» співливі,
Що може дух, мов соком плід, налить, —
145 Так видатне у славі справедливій
Це коло рушило, і з ним потік
За співом спів у зграйності, можливій
148 Лиш там, де радість не скінчиться ввік.
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
1 О смертних нерозважне метушіння!
Який нікчемний кожен силогізм,
Що відбирає в крил снагу кружіння!
4 Хто в право зануривсь, хто в «Афоризм»,
Хто – в вигоди церковної посади,
Хто в панство крізь насильство чи софізм,
7 Хто – у торгівлю, хто – в діла громади,
Хто ж – у розпусні втіхи виснажні,
А хто – у ледарстві шука розради,
10 Коли, чужий усій цій метушні,
В ті висі я піднявся з Беатріче,
Де шана готувалася мені.
13 Пропливши в небі коло таємниче
І повернувшись на свої місця,
Незрушні встали душі, ніби свічі.
16 І я почув, як мовить ясність ця,
І, мовлячи, ще більше заяскріла
Усмішкою і голосу, й лиця:
19 «Яснію я у променях світила
І, дивлячись в одвічний світ святий,
Ту бачу річ, що мисль твою збудила.
22 Ти сумніваєшся й бажаєш ти,
Щоб виклав я докладніше основу,
Якою міг би розум твій піти
25 Од слів: «Живитимуться всі», – і знову
Од дальших слів: «Не бачено таких», —
Тож сенсу слід цьому надати слову.
28 Небесний промисл, що в путях своїх
Керує світом з мудрістю, якої
Дно недоступне для створінь людських,
31 Послав обвінчаній, щоб у спокої
До вінчаного тернами чола
І щедрим струмом крові пресвятої
34 Вірніше і упевненіше йшла,
Двох вожаїв, які б шляхом незвичним
Вели її на визначні діла.
37 Один горів паланням серафичним,
А другий, невичерпний скарб наук,
Сіяв відбитком херувима вічним.
40 Скажу про одного, і правди звук
Обох торкне, бо йшли і той, і другий
На спільне кожен із своїх спонук.
43 Поміж Тупіно й річки, що з округи,
Де схил, Убальду любий, води ллє,
Зверта гора квітуча до яруги
46 І спеку, й холод на Перуджу шле
Крізь браму Сонця, ззаду ж слізьми сходять
Ночера й Гвальдо, нісши іго зле, —
49 Де шлях в долину подорожніх зводить,
Колись там сонце світові зійшло,
Як наше з Гангу нам щоранку сходить;
52 Щоб на ім’я назвати це село,
«Ашезі» – назва не була б в пригоді,
Сказати «Схід» до речі б тут було.
55 Не так ще довго сонце йшло на сході,
А силою незмірною землі
Багато в чому стало при нагоді.
58 Почав цей світоч ще в літа малі
Із батьком суд за жінку, що в печалі
Її в доми впускають крізь жалі.
61 Перед судом в єпископальнім залі
Й перед Отцем обітниці слова
Їй мовив, і любов зростала в палі.
64 В журбі за першим мужем удова
Жила понад тисячоліття з віком,
Аж поки з ним любов прийшла нова.
67 Байдуже, що безстрашно перед ликом
Того вона, як і Амікл, звелась,
Хто жах промчав над всесвітом великим.
70 Байдуже й те, що смілива вдалась
І, кинувши Марію у риданні,
Сама з Христом аж на хреста знялась.
73 Щоб не блукав ти з слів моїх в тумані,
Дізнайсь, що то з убогістю Франціск,
Та, певно, сам ти взнав, хто ці кохані.
76 Їх згоди й щастя їх осяйний блиск
Так на порив здивовання любовний
Збудив святими помислами тиск,
79 Що першим рушив сам Бернард шановний
Роззутий і чимдуж в життя нове
Спішився, бо, мовляв, забари повний.
82 О тайний скарбе, благо вік живе!
Роззувсь Егідій, і Сільвестр роззувся
За тим дружиною – дружина ж зве.
85 А батько й вчитель їх не похитнувся,
З владаркою, з сім’єю тих іде,
Хто мотузом смиренним перепнувся.
88 Він з того не спускає зір ніде,
Що він – дитина П’єтро Бернардоне,
Зневажувана за лице худе.
91 Кладе велично, мов король із трону,
Він перед Інокентієм статут,
І перший той дає закон загону.
94 Коли ж вбогеньких зріс чималий кут
У пастуха, чия бучна звитяга
У небі славиться – не тільки тут,
97 Прихильна духа вічного увага
Гонорієві ще один вінець
Дала оздобити чоло ватага.
100 Ждучи на мученицький рішенець,
Оголосив перед султаном пишним
Він про прихід Христа й його овець.
103 Але казання не було успішним,
І він вернувсь, робучий, в рідний дім,
Де мався урожай зрости розкішним.
106 Між Арно й Тібром на шпилі страшнім
Він у Христа останні взяв печаті,
Й вони два роки ятрились на нім.
109 Коли ж прикликав Бог в сади крислаті
Обранця, що в смиренності святій
На милості заслужував багаті,
112 Кохану в спадок братії своїй
Довірив він, щоб, наче неню діти,
Її гляділи та служили їй.
115 Лише із неї прагнула злетіти
У небеса його душа свята
І інших мар для тіла не творити.
118 Яка ж душа була, помисли, та
Вести з ним гідна морем величенним
Петрову барку з символом хреста.
121 Отцем у нас він був благословенним,
І всі, хто чинить так, як він велить,
Опікуються ділом преблаженним.
124 Його ж отара стала так воліть
Нового харчу, що порозбрідалась,
Урожаїв шукаючи й політь.
127 І чим вона охочіш відривалась
Від свого дому, тим частіш вона
Без молока у вимені верталась.
130 Лиш деякі, що пастка їм страшна,
Пригорнуться до пастуха; їх мало,
І обмаль
