Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Брісс, Парменід, Мелісс і всі, хто в хмурній
Блукав пітьмі, шукаючи стежок;
127 Савелій, Арій і подібні дурні,
Що як мечі були для Божих книг,
Псували риси їм святі, безжурні.
130 Нехай би зважитись ніхто не міг
Чи суд, чи лік вершити з зиску й збитку,
Аж поки ниви впорати не встиг.
133 Узимку бачив я задублу вітку,
Колючий терен, гострий блиск шабель, —
І враз троянда розгорнула квітку.
136 Я бачив, як розкішний корабель,
Моря пропливши й океани, гине,
Уже діставшись бажаних земель.
139 Не мисліть, донно Берто й сер Мартіне,
Що, дивлячись – цей щедрий, інший – тать,
Ви з Богом дивитеся на єдине, —
142 Той може впасти, другий може встать».
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
1 Од краю в центр і з центру знов над краєм
Колишем воду в круглій вазі ми,
Коли у ній боки чи дно торкаєм.
4 Згадалися ті образи й самі
В ту мить мені постали просто в вічі,
Коли замовк преславний дух Фоми
7 Й полився любий голос Беатріче,
Яка відповісти його словам
Так зволила для благосної стрічі:
10 «Цьому потрібно, хоч не каже вам
Ні голосом він, ні у мислі навіть,
Щоб корінь істини побачив сам.
13 Скажіть, вогонь, що в нього вас оправить
Вам дано ласку, чи на всі віки
Залишиться, щоб вас, як досі, славить?
16 Якщо ж це буде так, то знов-таки,
Коли в нове одягнетеся тіло,
Чи буде одяг цей очам легкий?»
19 У ціль те запитання долетіло
І радощами кола осяйні
В живих піснях і танцях закрутило.
22 Так у танках, в веселій метушні
Захоплення раптове вмить здіймає
Ще вище скоки й співи голосні.
25 Хто ремствує на те, що врешті має
Розлуки із життям прийти пора,
Про свіжість вічного дощу не знає:
28 Один, два, три – хто вічно не вмира,
Віки царює в трьох, у двох, в одному
І, не увібраний, усе вбира,
31 Оспіваний був тричі в колі цьому
На той мотив, що кожен би обрав
За нагороду подвигу значному.
34 І найчистішу я почув зі слав
У меншім колі, й голос той ласкавий,
Яким Марії ангел проказав,
37 Так одповів: «Як райське свято слави,
Любитиме весь наш святий загал
Цей одяг променистий і яскравий.
40 Бо перед сяєвом його йде пал,
А перед палом – бачення щедроти
З хвали, чистішої з усіх похвал.
43 Коли одягнемо покрови плоті,
Святі й преславні, в душі нам злетить
Ще більша чистота, ніж сяла доти.
46 Тому й зросте без того, щоб сплатить,
Те сяйво, дане з блага неземного,
Те сяйво, що дає себе уздріть.
49 Звідсіль зросте вже бачення усього,
Зросте вже пал, який із того йде,
Зросте вже й промінь, що із палу того.
52 Як вугіль з себе полум’я зведе
І скрізь його жароту й поза нею
Своє обличчя виявить бліде, —
55 Так блиск, що вкрив нас ризою своєю,
Не зменшиться в видимості за плоть,
Донині ще приховану землею.
58 Не буде світло це очей колоть,
І силу матимуть частини тіла,
Щоб не вдалося радощам збороть».
61 Така була єдина зграйна сила,
З якою хори мовили «Амінь»,
Мов їх любов до мертвих охопила,
64 Не так до себе, як до поколінь
Батьків, і матерів, і всіх, хто з ними
Пройшов у вічну пломінну глибінь.
67 І от вогнями блискавок рясними
Замріло сяйво, сходячи до зір,
Із обріями схоже осяйними.
70 Як в надвечір’я згаснуть схили гір
І небом попливуть оманні хмари,
Яким і вірить і не вірить зір, —
73 Так тут пливли, з’являючись, примари,
Щоб ще один серпанок піднести,
Обидва вкривши попередні шари.
76 О духа огняного блиск святий,
Сліпучий! Він, як заграва стожарна.
Мою увагу змусив одвести.
79 А Беатріче радісна і гарна
Така здалась, що описать її
Була б перу моєму спроба марна.
82 Коли ж я очі знов розкрив свої,
То впевнився, що раптом нас із пані
У вищі перенесено краї.
85 Впізнав я про ту зміну в нашім стані
З палаючого усміху зорі,
Що червоніла, як троянди ранні.
88 Як наші праотці в часи старі,
Я справив Богові усеспаління
За те, що опинився угорі.
91 Іще у грудях не прочахло тління
Тієї жертви, я уже збагнув,
Що сприйнято зичливо ці моління:
94 Такий в дві стежки виблиск спалахнув
Таких ясних огнів, що я, дивившись,
Сказав: «О Боже, я про це й не чув!»
97 Як, з менших аж до більших роз’яскрівшись,
Пала між двох кінцевих полюсів
Молочний Шлях, од мудрих затулившись,
100 Так із глибоких Марсових низів
Угору превелебний знак знімався,
Що в колі між квадрантами осів.
103 Мій розум перед пам’яттю зламався,
Бо хрест ясний виблискував Христом,
І з ним ніхто б красою не зрівнявся.
106 Хто ж взяв свій хрест і рушив за Христом,
Пробачить хиби, – їх я припустився,
Уздрівши древо з сяючим Христом.
109 Поміж вершком і низом так іскрився
І між плечима спалах вогняний,
Який то зблизька, то здалека лився.
112 Так в’ється порох по землі дрібний —
Частинки всякі, сторчові й навскісні,
Коротші й довгі, миготять вони
115 По променю, який, буває, блисне
У затінку, що з наших він турбот
І вмілості у нас в кімнаті висне.
118 Як в арфі злагодженістю красот
Бринять численні струни щось приємне
Й для того навіть, хто
