Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Вузду Господню мав собі за зло
Й згубив себе й нащадків із собою.
28 І людство кволе у гріхах жило,
Віками підпадало безголов’ю,
Аж поки Слово Боже не зійшло
31 На вбогу землю й не злучило кров’ю
Природу, гнану за вину стару,
Із власною безсмертною любов’ю.
34 А зараз погляд на таке скеруй:
Природу цю, приєднану до Бога,
Сотворено, щоб віддалась добру,
37 Але прослалась врешті їй дорога
Із Раю, бо вона пішла убік
Від стежки істини й життя святого.
40 І кара на хресті, що Бог прирік,
Як міряти на сприйняту природу,
З усіх найсправедливіша повік.
43 Але й несправедливості ізроду
Безсмертної такої не знайшлось, —
Бо страдник мав не ту натуру й вроду.
46 На всьому різно це взнаки далось:
Господь зрадів тій смерті і євреї,
Стряслась земля, і небо розійшлось.
49 Тепер із думки не дивуй моєї,
Що справедлива мста прийшла-таки
До помсти справедливої своєї.
52 Та бачу я, таким вузлом думки
З думками розум у тобі скрутило,
Що визволився з них ти б залюбки.
55 Ти скажеш: «Все, що чую, зрозуміло,
Та Божого не тямлю рішенця, —
Спасавши нас, таке обрати діло».
58 Та, брате, неприступна тайна ця
Для тих, що розум їх недосконалий
Не зріс в огні любові до кінця.
61 І чим її упертіш спізнавали,
Тим таїна була темніша та…
Скажу тобі, що інші б не сказали.
64 Іскриться сяйвом Божа доброта.
Лють женучи зусюди, й так же само
Скрізь вічно променіє красота.
67 Те, що до вас іде від неї прямо, —
Безмежне, бо вона як покладе
Печать, не буде зміни або плями.
70 Те, що до вас од неї прямо йде, —
Цілком свободне, бо сторонніх впливів
Не зазнає ніколи і ніде.
73 Миліший той, хто із найтонших звивів,
Святий-бо запал блискотить ясніш
У тому, хто себе із неї вивів.
76 Людина з благом схожа найповніш,
Та благородності їй убавляє
Нестача риси хоч одної лиш.
79 Від неї гріх єдиний затуляє
Свободу й схожість з благом неземним,
Її не досить сяйво убіляє,
82 Чуже воно достойностям своїм
І знає лиш веселощі без краю,
Каранням ще не сплачені страшним.
85 Природа ваша, грішна до відчаю
Ще з зародку, втеряла сповна суть
Достойностей, і, вигнаній із Раю,
88 Не можна їй було їх повернуть
(Сягнеш цих мислей в їх протиборінні,
Як тільки станеш на єдину путь),
91 Або щоб Бог в своїм благоволінні
Простив, або людина щоб сама
Розкаялася у гріхопадінні.
94 Тепер заглибся силою ума
В безодню мислей, щоб могла святитись
Твоя увага, чуйна і німа.
97 Людина не змогла з вини омитись, —
Природні межі не давали їй
До послуху принижено хилитись,
100 А в вись тяглась через непослух свій, —
Тому-то їй роками і віками
Не випадало змить вину самій.
103 І мусив Бог покінчити з гріхами
Й вернуть людині повноту буття
Чи то одним, чи то двома шляхами.
106 Та виріб тим любіший за життя
Виробникові, чим повніш відбиті
Закладені в нім добрі почуття.
109 Тож Божа доброта, відбита в світі,
Була щаслива помогти тому,
Щоб піднялась людина до блакиті.
112 З початку світла по останню тьму
Ні разу не прийшло ще, засіявши,
Таке й не прийде рівного йому.
115 Бог щедрість вищу виявив, оддавши
За порятунок ваш себе всього,
Ніж просто б вам гріхи всі оставлявши,
118 Не досить справедливості того
Було б, як не принизився б смиренно
Син Божий до влюдинення свого.
121 А зараз до дрібниці достеменно
Вагання кожне роз’ясню твоє,
Щоб все ти розумів не гірш за мене.
124 Ти кажеш: «Бачу, все, що в нас не є —
Вогонь, земля, вода, повітря, – з тління
Окремо й вкупі гине і гниє,
127 А це, звичайно, все-таки створіння».
Але щоб суть була тут таїни,
Ніщо б не нищилося до коріння.
130 Самі лиш ангели, й цей край ясний,
Де, брате, зараз ти, і ці світила —
Всі первісно сотворені вони.
133 Стихії ж, що згадав ти не до діла,
Й все, складене з часток їх складових, —
Всі речі створена формує сила.
136 Сотворено й речовину всіх їх,
Сотворено і силу формування
У зоряних кружіннях колових.
139 Із тіл святих небесних рух і сяння
Низходять в душі звірів і рослин
На їх минуще кволе існування.
142 А вам життя приносить лиш один
Дух доброти, найвищої в природі,
Й запалює бажання вічні він.
145 Це з вашим воскресінням стане в згоді,
Коли до тебе думка вже дійшла,
Як ваше тіло твориться відтоді,
148 Як створено прабатьківські тіла».
ПІСНЯ ВОСЬМА
1 В те вірили народи, нині зниклі,
Що шле навкруг любовний шал вгорі
Ясна Кіпріда в третім епіциклі.
4 В старих цих заблудах вони, старі,
Не тільки їй у пристрастей полоні
Споруджували пишні вівтарі,
7 А й матері – вродливиці Діоні,
І сину Купідонові, що сів
На руки, переказують, Дідоні.
10 Ім’я, з якого я почав цей спів,
Тій зірці дано, що з жаги своєї
На сонце дивиться з усіх боків.
13 Я, не відчувши, що злетів до неї,
Це зрозумів із того, як зросла
Ще більш краса володарки моєї.
16 Як видна іскра в полум’ї мала
Чи голос вирізняється рухливий
З незрушного голосового тла,
19 Помітні стали світлі переливи
Світильників у вихорах швидких,
