Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
136 Натан-пророк тут, тут і Хризостом
(Що значить Златоуст), Ансельм з Донатом,
Який відомий видатним трудом.
139 З Рабаном, що у Фульді був абатом,
Тут калабрійський пастир Джоакін,
Пророчим даром вславлений багатим.
142 Що тут великий Божий паладин
Підніс на заздрість вчинки незабутні,
Це брат Фома причиною, – це він
146 На те підніс мене й вогні супутні».
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
1 Нехай уявить, хто охоту має
Дізнатись, що я зрів (і хай він те
Як в камені карбоване, тримає),
4 П’ятнадцять зір, що сяйво золоте
Із неба нам на землю ллють у блиску,
Повітря пересиливши густе;
7 Нехай уявить Віз, оту колиску,
Яка черкає небеса щедрот,
І дишель в ній не меншає й на риску;
10 Нехай уявить також рога рот,
Туди розтулений, де, мов притертий,
Не рушить кола першого оплот,
13 На ті два знаки в висях обіпертий,
Що, начебто Міноєва дочка,
Коли близький почула холод смерті,
16 Сплела проміння на взірець вінка;
І кожен знак летить один за одним,
Немов один від одного тіка, —
19 І вздрить тоді за колом хороводним
Мов тінь сузір’я в віддалі ясній,
Із рухом тим подвійним і свободним,
22 Який з усім, що в звичці є земній,
Не порівняти, як із рухом К’яни
Небесний рух, могутній і гінкий.
25 Спів не про Вакха лився, не пеани —
Про того, хто в особах трьох один,
Про Божеський його і людський стани.
28 Та закінчивсь пісень і танців плин,
До нас вернулись, мов почувши втому,
Святі огні, неначе на спочин.
31 Зламав божеств мовчанку незнайому
Той пломінь, що душею я прилип
До слів його про божого сірому,
34 Й сказав: «Раз впорано вже перший сніп,
Раз впору з ниви урожаї знято,
То вже любов готує другу з кіп.
37 Ти думаєш, що в груди, звідки взято
Ребро на створення тих щічок-краль,
Де глотка людству обійшлась багато,
40 І в ті, які, пробиті списом, жаль
І скорб лише за всесвіт почували,
Аж з місця зрушилась одна із шаль,
43 Влила все світло, скільки б не вміщали
Всі люди всіх часів і всіх держав,
Та міць, що їй обидва дітьми стали, —
46 І здивувався ти, як я сказав,
Що рівного не має тут в околі
Захований у п’яте сяйво слав.
49 Тож зір відкрий – і втямиш, як поволі
Твоя ця думка й слово це моє
У правді ляжуть так, як центр у колі.
52 Все, що вмира чи мертвим не стає, —
Лиш відблиск мислі, що на світ появу
Господь в своїй любові їй дає.
55 Бо світло те живе, що йде по праву
З світильником й одноістотне з ним
Та ще з любов’ю, третьою во славу,
58 Осяює, за зволенням ясним,
На дев’ять сфер, мов дзеркало чудове,
І вічно залишається одним,
61 А там донизу сходить по основі
Із кола в коло аж до кіл малих,
Де твориться минуще й випадкове.
64 За випадкове я в розмовах цих
Вважаю утвори, що небо пружне
І з сім’ям і без сім’я плодить їх.
67 Їх віск і все оточення накружне
Не сталі, а тому й відбитки ці
Несуть значіння більш чи менш потужне.
70 Тому на першім-ліпшім деревці
Плоди ростуть солодші чи гіркіші,
І власна мисль на кожнім язиці.
73 Якби-то віск лишав сліди масніші,
Якби-то небо тиснуло сяйне,
Були б в печаті блиски найясніші.
76 Природа ж все, бува, в туман замкне,
Мов хтось-то появив мистецьке вміння,
Й, здригнувшись враз, рука в митця схибне.
79 Коли ж палка любов й ясне прозріння
Вливають першу силу у діла,
Тоді виходить звершене створіння.
82 Так сталось, що вшанована була
Земля над всею сутністю живою;
Так сталося, що діва понесла.
85 Погоджуюсь охоче я з тобою,
Що в вас, людей, такої не було
Й не буде вже натури, як ці двоє.
88 Коли б у мене мову одняло,
То: «Чим же мудрість в нього незрівнянна?» —
Твою б це слово мову почало.
91 Щоб таїна розкрилась осіянна,
Згадай, хто він, як рушила у путь
На клич «Проси!» молитва безустанна.
94 Не так кажу, щоб ти не міг збагнуть,
Що цар той мав за головне й важливе
Премудрості царевої сягнуть,
97 Не взнати все число зірок правдиве;
Або чи вийде неминучість та,
Як з неминучим в засновку можливе;
100 Й невже той поштовх – перших сил мета;
І як трикутник збудувать в півколі,
Щоб не було прямого в нім кута.
103 Отож, коли я промовляв доволі
Тобі про мудрість, то стрілою слів
Я націлявсь у мудрість на престолі.
106 Як зір би на «не бачено» ти звів,
Побачив там би про державців мову:
Їх безліч, гарних обмаль все ж царів.
109 Становить це речей моїх основу
Таку ж, як і в своїх ясних хвалах
І Праотцеві, й любому нам Слову.
112 Хай буде це свинцем в твоїх ногах,
Щоб вчув ти, мов утому від ступання,
Й до «ні», й до «так» щоб тягся довгий шлях.
115 Бо той – тупиця між дурних остання,
Хто чи підтверджує, чи відкида —
Й все навмання – усяке запитання.
118 Було, хапання часто без труда
На хибний шлях без роздуму водило,
Бо розум топить пристрастей вода.
121 Хто істину розшукує невміло
Й не тим, що був, вертає в свій куток,
Той гірш, ніж марно підніма вітрило.
124
