Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Створив так до ладу, що всі істоти
Вбачають в ньому торжество своє.
7 Зведи, читачу, зір свій на висоти,
Зі мною перехрестя досягни,
Де певний рух стрічає рух навпроти,
10 І ту майстерність споглядать почни,
Яку митець так гаряче плекає,
Що втуплює у неї зір ясний.
13 Поглянь, як звідти дуги випускає
Для осяйних планет похилий круг,
Що їх на допомогу світ гукає.
16 Якби планети йшли не в площі дуг, —
То сил у небі зникло б вщент немало,
А на землі загибло б все навкруг.
19 Якби кружіння їх не приставало
До сторчака, на волосинку хай, —
То ладу б в світі, вниз чи вверх, не стало.
22 Отож, читачу, з лави не вставай,
Посидь, помрій, на що я надивився,
І без утоми щастя зазнавай.
25 Я дав покорм, щоб ним ти наситився,
Мене ж поглинув той предмет цілком,
Письменником якого я зробився.
28 Природи величавий майордом,
Що сили неба в світ низводить нижчий
І доби лічить світляним перстом,
31 Із перехрестям, що списав я вище,
Кружляв по небу закрутом крутим,
Щораз, то все яскравіший та ближчий.
34 І я з ним був; як опинивсь на нім,
Я не помітив, як і не помітить
Хтось думки, поки не спахне в самім.
37 І в Беатріче – у тієї світить
Не благо, щось значніше в ясну мить.
Якої часові і не одмітить.
40 Як мають сяянням усі рясніть
У надрах сонця, – це я встиг відзначить, —
Коли не колір – світло їх різнить!
43 Ні хисту, ні знання, ні слів не стачить
Мені, щоб все належно повісти,
То просто вір і прагни сам побачить.
46 Уява ж нас не може занести
До тих висот, і є на це причина,
Бо глиб за сонцем для очей пустий.
49 Отак четверта блискотить родина
Високого Отця, що звіку слав
І шле із себе Духа й родить Сина.
52 І Беатріче почала: «Прослав,
Прослав же Сонце ангелів, що з його
Ти ласки шлях сюди живим прослав».
55 Не знало жодне серце ще такого
Святого захвату, й ніхто не був
У пориванні ще такім до Бога,
58 Як, слухаючи, зразу ж я відчув, —
Любов мене взяла всього без лишку,
І я про Беатріче позабув.
61 Вона ж, безгнівна, кинула усмішку,
І сміхотливий блиск її очей
Мою суцільну мисль дрібнив на кришку.
64 Уздрів я безліч сяйв, і натовп цей
Робив з нас центр, а сам – на взір корони,
Вів пісню ще ніжнішу за лице.
67 Так пояс із сріблястої запони,
Коли густіє пара в небесах,
Вдягає чарівна дочка Латони.
70 В палаці вишньому, де йшов мій шлях,
Без ліку самоцвітів є коштовних,
Яких із царства не знести в руках.
73 Таким було й співання сяйв чудовних,
Кому ж даровано без крил серця,
Речей ждуть од німого велемовних.
76 Співаючи, яріючі сонця
Промчали тричі вкруг, подібно зорям
Круг осі, ближчим до її кінця,
79 Й спинились, як, віддавшись танцям скорим,
Жінки безмовно мить якусь стоять,
Аж поки пісня знов поллється хором, —
82 Одне з них почало: «Як благодать,
Котрої промінь полум’ям одводить
Любов правдиву, щоб улад зростать
85 Із нею люблячи, в тобі так сходить,
Що на висоти сходами веде,
Якими йде наверх, хто вниз низходить, —
88 То хто б вина свого не дав ніде
Тобі, той од натури був би вільний,
Як річка та, що не до моря йде.
91 Які складають квіти цей начільний
Вінок – спитаєш зараз ти мене —
Тій, що звела тебе в палац весільний?
94 От я – в отарі був ягня дрібне,
Що Домінік вів шляхом, де невинно
Живитимуться всі, хто не схибне.
97 Цей, справа, брат і вчитель воєдино
Для мене був; Альберт з Колоньї він
Ім’я носив, а я – Фома з Аквіно.
100 А хочеш упізнати весь загін,
За розповіддю стеж очима стишка,
Йдучи разком блаженних намистин.
103 Ось світить Граціанова усмішка;
Він присвятив життя обом правам,
І просто в Рай звела його доріжка.
106 А цей, що сяє в нашім хорі там,
Був тим Петром, який, мов удовиця,
Свій скарб увесь пожертвував на храм.
109 З нас найгарніше п’ятий промениться
В любові, і юрба людських сердець
Вгорі на нього мріє подивиться.
112 В високий ум таку глибінь Творець
Вклав знань, що в разі правду правда каже,
Не бачено таких, як цей мудрець.
115 А з ним своє палання світоч в’яже,
Що досконально за життя дізнавсь
Природу й службу Богової стражі.
118 Блаженний вогник ще один снувавсь:
Поборник християнських тих історій,
Яких сам Августин пізніш навчавсь.
121 А зараз думкою проглянь в просторі,
Від сяйва в сяєво, хвалам услід,
І в восьмому уздриш великі зорі.
124 Радіючи на благ найменший слід,
Душа свята облуду в світі злому
Всім розкрива, хто терпить тьму обид.
127 Бо тіло, що її немає в ньому,
Лежить в Чельдавро, мученицька ж тінь
Блаженствує в спокої неземному.
130 Очима стрінься ще в вінку світінь
Із Ізідором, Бедою, Рішаром,
Який над людством став після видінь.
133 А цей, мені сусіда ясним жаром,
Той сяйний дух, який в думках тяжких
Вважав був смерть занадто пізнім даром,
136 Сігером звавсь – на лекціях своїх
В Кутку Солом’янім він без упину
Доводив істини в словах їдких».
139 Коли годинник будить у хвилину,
Коли дружина Божа йде хвалить
Щоранку
