Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Вернуло знов до сонця, до мети

Всього, що в світі є, буттям кипляче.

10 Ой леле душам тих, хто й сам іти

Звик понизу й думки свої принизив

До ницої мирської суєти!

13 Аж от ще блиск себе до нас наблизив,

І спалах сяяння його я мав

За лагідний мені до втіхи призив.

16 І погляд Беатріче, що сприймав

Його в тремтливості я невимовній,

Ласкаво знову дозвіл мені дав.

19 «О мир подай душі, бажання повній,

Блаженний душе, – я сказав, – промов,

Що втямив думку ти без слів іззовні».

22 І світ мені новий, що вів з основ

Глибоких надр, похвальний спів у славі,

Сказав, мов той, хто на добро готов:

25 «В Італії, зіпсутій і кривавій,

На землях від Ріальто до хребта,

Який дарує води Бренті й П’яві,

28 Є не така й велика висота,

Де блиснув факел в замку старовиннім

І попалив навкруг поля й міста.

31 Із ним були одні ми за корінням.

Куніцца звалась я і тут свічу,

Цієї зірки скорена промінням.

34 Я безтурботно й радісно лечу

І розгрішаю бурний шлях гріховний,

Хоч втямить це юрбі не по плечу.

37 А цей, до нас найближчий, скарб коштовний

Мав славу голосну, ще поки жив,

І поки край їй прийде безумовний,

40 Цей сотий рік зросте у п’ять разів.

Поглянь лишень, які той мав заслуги,

Хто друге по собі життя лишив.

43 Не так міркує натовп, що без туги

Між Тальяменто й Адідже живе

Й, хоч битий, а не визнає наруги.

46 Та скоро бунт знамено бойове

Підніме в Падуї, й Віченца в твані

Інакшою водою підпливе.

49 Де збіглись води в Сілі та Каньяні,

Владар підносить в гордості чоло,

Хоч вже плететься сіть, в яку він встряне.

52 У Фельтро скорбному велике зло

Таке учинить пастир нечестивий,

Що й менше в Мальті варт карать було.

55 Під кров феррарців в світі неможливий

Потрібен чан; на унції ж вагар

Ту кров не зважив би й найбільш терпливий,

58 Якою, партії любимій в дар,

Поллє люб’язний цей священик поле,

Та не здивує тамошніх почвар.

61 Згори, з дзеркал, що звуть у вас Престоли,

Яскраво сяє вишній Судія,

Що не марнує слів своїх ніколи».

64 Вона замовкла, й сяйного буття

У вічній ясності могутня сила

Знов узяла її, як бачив я.

67 І інша радість, знана вже, ступила

Під пломінь у моїх жадних очах,

Немов рубін у променях світила.

70 Радіють сяєвом у небесах,

Як на землі усмішкою; хмурніє

Тінь унизу, коли думки в сльозах.

73 «Бог бачить все й в твоєму зорі мріє,

Блаженний, – я промовив, – голова

Від тебе жодна дум своїх не скриє.

76 Чи голос твій, що в небесах співа, —

Тут кожне полум’я благословенне

Шістьма крильми обличчя закрива —

79 Моє жадання обмине смиренне?

Йшло б запитання з мене без зусиль,

Коли б я в тебе вливсь, як ти у мене».

82 «Найбільший діл, де хвилі мчать суціль, —

В таких словах почав свою він мову, —

Із вод, що сушу тиснуть звідусіль,

85 Між берегів розтяг свою основу

Так проти сонця, що меридіан

Стає на місці, де крайнебо, знову.

88 На цьому долі жив я, бережан,

Між Ебро й Магрою, що омиває

Кордонний Генуї й Тоскани лан.

91 Схід сонця й захід в той же час буває

В Буджеї й в рідному краю моїм,

Де кров ще й досі хвилі зогріває.

94 Я Фолько звався між людей, яким

Був знаний на ім’я; тепер душею

Владає небо, як колись я ним.

97 Ні Белова дочка в ганьбу Сіхею

Й Креусі не була така палка,

Як я із невтолимістю своєю,

100 Ні зведена дівчина боязка

Зі скель Родопських, ні Алкід могутній,

Якого вбила жінчина рука.

103 Не згадують тут голоси покутні

Гріха старого, й кожен промовля

Про мудрість, що приводить час майбутній.

106 Зорим тут на мистецтво не здаля,

Захоплено віддаємося благу,

Що в вишній дольній світ переробля.

109 Але щоб ти відчув свою звитягу

Й здолав останні сумнівів сліди,

Я ще затримаю твою увагу.

112 Ти хочеш знати, хто пливе сюди

В осяйності сліпучій та глибокій,

Мов сонце в шарі чистої води?

115 То знай, що тут вкушає вічний спокій

Раава і, вінчаючи нас всіх,

Підводиться на сходинки високі.

118 Найперша із тутешніх душ святих,

Де видно ще ваш світ у тіні млистій,

Вінців сподобилася золотих.

121 Це правильно було, що в сфери чисті

Він зніс її, як тріумфальну віть

Звитяги, що здобув, прип’явши кисті,

124 Сприяла ж славі до кінця століть

Вона Ісусовій в святій країні,

Якої пам’ять папі не болить.

127 В твоєму місті рідній тій дитині

Того, хто перший встав проти Творця

І лихо заздрістю приніс людині,

130 З’явилася проклята квітка ця,

Яка зі шляху вівці гонить люто

Й на вовка обертає чабанця.

133 Святе письмо, святих отців забуто,

Звід Декреталій всю науку зжер,

І це на їхніх берегах почуто.

136 Ось папі й кардиналам труд тепер,

Байдужий їм той Назарет з хатками,

Де крила Гавриїл колись простер.

139 Та Ватикан, святі прадавні храми

І кладовища, де поліг той люд,

Який пішов Петровими слідами,

142 У себе скоро винищать весь блуд».

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1 На сина дивлячись, любові повний,

Що вічно з них обох потоком ллє,

Найперший, у могутті невимовний

4 Усе, що