Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
22 Холодний вітер, що летить з низьких
Зимових хмар чи зримий, чи незримий,
Той залічив би до найменш прудких,
25 Хто б глянув, як гірляндами стрімкими
Летючі світла кидали танки,
Що почались, де линуть серафими.
28 Між духами, яких неслись полки,
Бриніла так «Осанна!», що я досі
Бажаю знов почути звук палкий.
31 Один наблизивсь чемно, як велося,
Промовив: «Радо зробить наш загал
Усе для тебе, що б не довелося.
34 Ми кружимося стежками Начал,
У тому ж крузі, крутені, потребі,
Що ти про них казав під гул похвал:
37 «Ви, хто думками водить в третім небі…»
Зупинимось, любові повні, ми,
Якщо приємний спочив наш для тебе».
40 Звів погляд я поштивий і німий
На владарку і з поглядом зіткнувся,
Що влив би певність у людські уми,
43 Й до світла я привітного звернувся,
І на моїх словах: «Скажіть, хто ви?» —
Од хвилювання голос мій здригнувся.
46 Який же спалах радості новий
Я вздрів, коли ще сяйво приєдналось
До сяйва круг святої голови!
49 Спахнувши, він сказав: «Мені дісталось
Недовго жить, а не взяла б земля,
То зла, що сталося, тоді б не сталось.
52 Мене відрада світла затуля
Від тебе, наче кокон величавий,
В шовку якого спить черв’як-маля.
55 Мене любив ти і не без підстави;
Якби не вмер я, міг тобі зложить
Не листя б – інше щось, гідніше слави.
58 Мене ждав лівий берег, де біжить,
У себе Соргу увібравши, Рона, —
Коли ж він зможе підо мною жить!
61 Так само й ріг Авзонський, де Катона,
Гаета й Барі повняться снаги,
А Тронто й Верде обійма корона.
64 Вже на мені вінець був дорогий
Земель, де ллє Дунай, з тієї грані,
Де поїть він германські береги.
67 А чарівна Трінакрія, у тьмяній
З Пакіно до Пелоро течії,
Жорстоко Евром мученій, в тумані
70 Не від Тіфея – з сірки надр її,
І досі б звикла, що на трон восходять
З Рудольфа й Карла в ній сини мої,
73 Якби не кепські власті, що призводять
Народ до бунту й вигук: «Бий їх, бий!», —
Як у тому Палермо, завжди родять.
76 Коли б дививсь мій брат вперед, юрби
Харциз би каталонських одцурався
І через них би не зазнав ганьби.
79 З думками, справді, добре б він зібрався,
Судна, що й так обтяжить водну синь,
Вантажити над міру б не старався.
82 Скупар, хоч батьку люба широчінь,
Хай брав людей на всяку б він посаду,
Уважних не лише до власних скринь».
85 «Тут, де з кінцем початок блага зряду,
Гадаю, бачиш добре, як я сам,
Велику, нескінченну ту відраду,
88 Яку ти, пане, дав моїм очам,
І цінне тим мені твоє прозріння,
Що погляд твій належить небесам.
91 Приніс мені ти втіху розуміння,
То ще мій сумнів розтлумач мудріш:
Чом плід гіркий в солодкого насіння?» —
94 Так я йому, а він: «Ти правду вздриш,
Звернувши очі на мої повчання,
А ти до неї спиною стоїш.
97 Благий, що цим місцям несе втішання
І рух, в тілах великих тих святе
На порух обертає призначання.
100 Натури, що призначені на те,
Не лиш притулок в мислі досконалій
Знаходять, – в ній спасіння їм росте.
103 Що кидається луком в дальні далі,
Все опиняється в своїй меті,
Немов стріла в призначенім кружалі.
106 Бо небо, де твої лежать путі,
Творитиме інакше не тривалість,
А нетривкі лиш безлади пусті, —
109 Цього ж не може бути, якщо сталість,
Що водить ці зірки, не має вад
І Перший не забув про досконалість.
112 Та, мабуть, досить з тебе цих засад?»
Я ж: «Ні, не вірю, начебто безсиле
Те, що встановлює в природі лад».
115 Тоді він знов: «Скажи, хіба не миле
Життя в громаді для людських сердець?»
«Еге ж, – відмовив я, – це зрозуміле».
118 «А чи здійсниш його, коли Творець
Різниць не зробить в різних званні й вмінні?
Ні, якщо пише правду ваш мудрець».
121 Поглибив ще він докази незмінні
І закінчив: «Так ось який закон
Про різний плід на різному корінні.
124 Народиться тут Ксеркс, а тут Солон,
А тут Мельхіседек, а там – той самий,
Чий син з-під хмар упав у вічний сон.
127 Круговорот природи, хоч віками
На смертний віск печаток тьму поклав,
Не робить все ж відміни між домами.
130 І через це від Якова Ісав
Різнився сім’ям, хоч з того ж був ложа,
Квірин же вбогий Марса батьком звав.
133 Народжена природа всім би схожа
Ставала на родительку свою,
Коли б управа не втручалась Божа.
136 Ось втеклу тайну ти зловив твою,
Та вчу тебе для власної догоди
І думку ще одну скажу мою.
138 В незгодної із долею природи,
Мов у насіння в ґрунті несвоїм,
Бувають завжди слабосилі сходи.
142 Як світ би, рухавшись, у русі тім
Спирався тільки на природу праву,
Росло б далеко ліпше людство в нім.
145 Призначеного на воєнну славу
Ви тягнете до олтарів і ряс,
Молитвенику ж даєте державу, —
148 Тому й неправильні стежки у вас».
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
1 По цих словах твій Карл, Клеменцо гарна,
Повідав, скільки зла його сім’ї
Наробить люта ворожнеча марна,
4 Й сказав: «Мовчи, хай літ спливуть рої».
Тож мовить мушу лиш, що сплатять в плачі
За ваші муки миру крадії.
7 Святого сяєва життя гаряче
