Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
121 Так пломені співання понадземне
Лили навкруг Христового чола,
Для мене чарівливе, хоч і темне.
124 Я зрозумів, що це звучить хвала,
Із слів: «Воскресни, щоб звитяжцем бути!», —
А суть всього до мене не дійшла.
127 Так полюбився гімн, тоді почутий,
Що в серце глибоко мені проник, —
Такого вперш далось мені сягнути!
130 Засмілим здатись може мій язик,
Бо очі він принижує багаті.
Що в них мету життя вбачать я звик.
133 Але хто знає, як живі печаті
Краси ростуть угору день по дню, —
Я ж звів на них шляхи очей початі, —
136 Звинить мене, в чім я себе виню,
Щоб збутися вини, бо правду бачить:
Не підляга святий екстаз огню
139 Тим більш, чим ближче верх себе означить.
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
1 Предобра воля благосна, якою
Завжди любов до праведних спонук
Являється, як жадібність, – лихою,
4 Притишила у ніжній лірі звук
І струн святих спинила рокотання,
Настроєне дбанням небесних рук.
7 Чи можуть буть глухими до благання
Ті сутності, що співи перервать
Погодились і вислухать прохання?
10 О, без кінця той має горювать,
Хто так минуще любить, що не хоче
Свою любов на вічне прямувать!
13 Як в тихій, ясній висі замигоче
Раптовий вогник і, вразивши нас,
Приверне наші неуважні очі,
16 Видаючись тремтливою весь час
Зорею, хоч насправді всім відомо,
Що жоден пломінь там іще не згас, —
19 Так з правого в хресті плеча до злому
Ковзнуло вниз світило вогняне
З-поміж зірок, що світять в небі тому.
22 Наблизилося видиво ясне,
Спускаючись по променевій смузі,
Мов блиск, який крізь алебастр сяйне.
25 Радів, як вірити найбільшій музі,
Так дух Анхізів, мов з великих свят,
Зустрівши сина в Єлісейськім лузі.
28 «О кровь моя! О лучшая стократ
Господня благодать! Никто доселі
Не зріл отверстих паки в небо врат!» —
31 Так світло це; і погляди веселі
Я зніс до нього й до владарки звів, —
І став подібний тут і там до скелі:
34 В очах її сіяла, з ясних див,
Така усмішка, що я зрів на власні,
Як для блаженства в свій я Рай злетів.
37 Хоч дух цей, що його були прекрасні
І вид, і голос, щось казав, здались
Слова глибокі, та на зміст неясні.
40 Не мали наміру вони кудись
Піти від мене, – сповнені радіння,
Над смертний розум вгору піднеслись.
43 Коли ж той лук високого летіння
Ослабнув так, що стріли слів могли
Влучать в мету людського розуміння,
46 Почув я знов: «Подяки й похвали
Прийми од мене, триєдиний Боже,
Бо внуки не обминуті були!»
49 І далі: «Прагнення тривале й гоже,
В великій вичитане книзі тій,
Де біле й чорне змін зазнать не може,
52 Ти зняв, мій сину, в сфері світляній,
Де мовлю; хай же та благословиться,
Що крил дала на зліт високий твій!
55 Ти віриш – мисль у тебе промениться
До мене з першої, як п’ять і шість
Із знаної походять одиниці,
58 Тому й не хочеш вислухати вість,
Хто я і чом у радісному тиску
Для мене ти – найрадісніший гість.
61 Ти в правду віриш! Тут, в дзеркальнім лиску.
Малі й великі без пустих розмов
Прийдешніх мислей бачать кожну риску.
64 Та щоб святу я вдоволив любов,
З якою вартував, безсонний, пильний,
І до мети жаданої дійшов,
67 Хай голос твій, веселий, смілий, вільний,
Дзвенить в питанні, хай в жазі дзвенить,
Тобі готов мій відголос незмильний».
70 Я зваживсь в Беатріче зір втопить,
Вона ж моїм думкам так усміхнулась,
Що мій порив розправив крила вмить.
73 І я почав: «Відколи розімкнулась
Вам перша рівність, почуття й ума
Вага порівно на всіх вас відчулась,
76 Як з сонця – ясність і жарінь сама —
Тепло і світло нарівно зринають, —
Тут порівняння іншого нема.
79 Але з причин, які усі з вас знають,
Знання і воля протягом життя
Відмінних крил у смертних не зрівняють.
82 Тож серцем дяку вам складаю я, —
Бо, смертний, за нерівність ту в уразі, —
За батьківське гостинне прийняття.
85 Благаю я тебе, живий топазе,
Щоб і в найбільших скарбах помічавсь,
Мене своїм ім’ям вгамуй у спразі».
88 «О віть моя! Тобою я пишавсь,
Чекаючи невтомно! Я ж твій корінь, —
З тих слів його одвіт мені почавсь,
91 І далі: – Той, хто для своїх утворень
Дав назву й сам понад сто літ в журбі
Йде по горі уступом упокорень, —
94 Мені був син і прадід був тобі.
Тож треба, щоб діяннями своїми
Йому ти втому зменшив у ходьбі.
97 Флоренція між мурами старими,
Де лік видзвонюється терц і нон,
Жила в чесноті й мирі незборима.
100 Не мала ні намист, ані корон,
Ні дженджерух, ні поясів розкішних,
Пишніших за найкращих ваших жон,
103 І не було у нас батьків невтішних,
Якщо дочка знаходилась нова,
Бо віку й він було у міру пишних.
106 Дітей мав дому кожного глава,
Й пора ще не прийшла Сарданапалу
З палат робить небачені дива.
109 Не перевершив гору Монтемало
Учеллатойо ваш, що був вінцем
З піднесення і буде ним з провалу.
112 Я Беллінчоне Берті з ремінцем
І кісткою здибав, його ж дружину
Завсіди з нефарбованим лицем.
115 А Веккйо й Нерлі просту шкуратину
Носили, з веретена та руна
Жінки їх одягали всю родину.
