Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

Чи той, хто знак святий собі на спис

Прикріплює, чи хто його знімає, —

34 Глянь на чесноту, із якою зніс

Себе він в небо». І почав з години,

Як вмер Паллант, щоб він звитяжно зріс.

37 «Ти знаєш, як три віки ждав хвилини

Він в Альбі, поки стався перехід,

І три з трьома зійшлись серед рівнини.

40 І знаєш, як од злих сабінкам бід

До бід Лукреції він, за свавільних

Сімох царів, звойовував сусід.

43 І знаєш, як він в римських лавах сильних

Встав проти Бренна, проти Пірра встав

Та інших ватажків, із ними спільних,

46 Як вславилися Квінтій, що дістав

Ім’я Кошлатий, Фабії з Торкватом

І Деції, що світ їх вихваляв!

49 Він гордощі арабам збив пихатим,

Що з Ганнібалом Альп взяли кордон,

Де протікає По в краю багатім.

52 З ним юнаки долали – Сціпіон,

Пізніш Помпей, – твою він рідну гору

Віддав печалям і журбі в полон.

55 Коли ж у небі здумали в ту пору

Дать тишу всій землі на свій зразок,

Над ним взяв Цезар з волі Риму гору.

58 Ізара, Ера, Сена, тих річок

Долини, що у Рону йдуть, уздріли

До Рейну й Вару діл могутній крок.

61 А далі дії так замиготіли

З Равенни й рубіконського стрибка,

Що вгнатися перо не має сили.

64 Він переніс в Іспанію війська,

В Дураццо, у Фарсалу тим походом,

Що скрута й Ніл одвідала гірка.

87 Минув Антандр, Сімоент, звідки родом,

Могилу ту, де Гектор спить німий,

Губити Птолемея ринув згодом,

70 На Юбу кинув раптом він громи,

А там до вас, на захід, повернувся

І рев Помпеєвої вчув сурми.

73 За те, що той, хто ніс його, спіткнувся,

Вік з Кассієм скавчить у Пеклі Брут,

Модени ж і Перуджі край здригнувся.

76 А Клеопатрі й досі горе тут,

Бо, марно утікаючи від нього,

Вона з гадючих згинула отрут.

79 Досяг він моря Чермного страшного,

Досяг твердого миру для людей,

І храм замкнувся Януса ясного.

82 Але все те, що знак сподіяв цей

І що він мав сподіять дальшим кроком

У смертнім царстві, данім, як трофей,

85 Ніщо, коли поглянуть світлим оком,

Як третій цезар в руки взяв його,

І почуттям віддатися глибоким.

88 Жива-бо Правда із руки того

Дала йому у славі неугавній

Помститись палом гнівання свого.

91 Почуєш з подивом про речі славні:

Із Тітом він пізніше відомстив

Тяжке відомщення за гріх днедавній.

94 Як лютість лангобардових зубів

Свята спізнала церква, Карл Великий

Її під крилами його укрив.

97 Я звинуватив – засуди ж навіки

Тих, хто своїми вчинками в житті

Одводить вас од Вишнього владики.

100 Одні за стяг лілеї золоті

Вважають, ті ж – собі його грабують,

І хто тут винний більше – ці чи ті?

103 Хай краще гібеліни всім гендлюють

Під іншим знаком, в нього ж стежка є,

Яку вони із правдою торують.

106 І хай його новий той Карл не вб’є

Із гвельфами, а то ще з кігтів згинуть,

Якими й левам ран він завдає.

109 Син часто-густо сліз ніяк не спинить

За батькові гріхи. І марно ждать,

Що Бог свій герб на їх лілею змінить.

112 На цій маленькій зірці – благодать

Для добрих духів, що були діяльні,

І вслід пошана й слава їм спішать.

115 Коли ж на манівці ступає дальні

Бажання вславитися чимскоріш,

Любові никнуть промені печальні.

118 У кожного тут щастя частка лиш,

Хто скільки заслужив життям в чесноті,

І меншого чи більшого не зриш.

121 Живої Правди міць в своїй пишноті

Торкається сердечних наших сил,

Які не піддаються злу й скверноті.

124 Співають ніжні голоси окіл, —

Так східці нашого життя багату

Гармонію дають поміж цих кіл.

127 На всю перлину, сяєвом залляту,

Ромео сяє, що йому дало

Його пресвітле діло темну плату.

130 Та провансальцям зиску не було,

Що замах їх на нього був удалий:

Тим зле, кому чужа чеснота – зло.

133 В Раймонда четверо дочок зростало,

І так зробив для графа пілігрим,

Що королевами вони всі стали.

136 Та на вимогу скласти звіт у всім

Якій причина – наговір огидний,

Здав праведник за десять п’ять і сім,

139 А сам пішов собі, старий та бідний, —

Й якби у жебраку впізнав загал,

Хто просить хліба, шани справді ж гідний,

142 Ще похвали б додав він до похвал».

ПІСНЯ СЬОМА

1 «Владико воїнства, предвічно сущий,

Возславим тя, счастливії огні

Всегда во царствіє сіє несущий!» —

4 Так заспівавши, в вири огняні

Ця сутність одлетіла по кружінню,

З подвійним сяєвом у вишині,

7 І в танцях легко віддалась тяжінню,

Та затягла її юрма в свій край,

Раптовою помчавши далечінню.

10 Вагавсь я й мовив: «Ну, спитай, спитай, —

Собі: спитай, – я мовив двічі й тричі:

Роси напитись спраглому подай».

13 Але під шаною до БЕ й до ІЧЕ,

Що пойняла всього, чоло схилив,

Мов той, що сон йому заходить в вічі.

16 Сказала Беатріче кілька слів

І стала так чарівно посміхатись,

Що й той зрадів би, хто в огні горів:

19 «Я знаю, з чого розпитам початись, —

Хіба за люту справедливу мсту

Теж справедливо люто відомщатись?

22 Лишень послухай – помилку пусту

І весь твій сумнів скоро заспокою

І подарую істину святу.

25 Той, що не народився,