Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Що все крізь зовнішні чуття сприймає
І лиш вони дають покорм йому.
43 Святе письмо ваш ум на гадці має
І руки й ноги Богу надає,
Хоч і не те собі в думках тримає.
46 І церква плоть на всіх вдяга, як є, —
Й на Гавриїла, й Михаїла, й того,
Що Товію грязиво дав своє.
49 Старий Тімей про душі мислив много
Й не так, як упевняє все тут нас,
Бо слово, мабуть, згодне з мислю в нього,
52 Що на зірки вертають душі з нас,
Бо із світил, за волею природи,
Злетіли нам в тіла на певний час,
55 А може, не дійшовши в нього згоди,
Слова думкам пішли наперекір,
І збиткуватись тут нема нагоди.
58 Сказав би він, що знову мчать до зір
Честь і ганебність впливу, – й лук втулився
У нього б в частку правди, всім на взір.
61 Невірно втямивши це, помилився
Весь майже світ, – Юпітеру тоді,
Меркурію і Марсу він вклонився.
64 А другий сумнів у твоїй біді
Отруйний менш – він зла не заподіє.
Ти не помилишся в своїй ході.
67 Те, що неправда правду одоліє
В очах у смертного, правдиву путь
До віри, не до єресей, відкриє.
70 Але до дна в цій істині сягнуть
Для розуміння вашого можливо,
Тож я тобі все можу розгорнуть.
73 Нехай насилуваний би тремтливо
Й не помагав насильству до дрібниць, —
Ці душі винуватить справедливо,
76 Бо волю не загасиш силоміць.
Вона, мов пломінь, рветься із безодні,
Хоча її насильство й валить ниць.
79 Коли ж вони стають більш-менш свободні,
То йдуть за силою; і душі ті
Отак і не вернули в дім Господній,
82 А, мавши волю цілісну в житті,
Як мав Лаврентій у печі ґратчастій
Чи Муцій, руку спікши до кості,
85 Знов стежкою, з якої у нещасті
Їх зірвано, вели б свій дальший хід.
Але, на жаль, ці приклади не часті.
88 Як сприймеш ти мої слова як слід,
Юрба вагань, до цього нерушима,
Втече, подальших не завдавши бід.
91 Але стає нараз перед очима
Нова завада й згубою грозить,
Бо для самого тебе незборима.
94 Я вже дала тобі урозуміть,
Що лжа в уста святій душі не ляже,
Бо та у первоістині лежить.
97 Піккарда правду й про Констанцу каже,
Що та плека любов до покривал, —
І що ту мову із моєю в’яже?
100 Нерідко, брате, гасне чистий пал
У тому, хто чогось перелякався,
І до гріха його примусив шал,
103 Як Алкмеон: до батька прислухався
Побожно він, щоб матір покарать,
Хотів безгрішності – і в гріх удався.
106 Повинен ось що ти обміркувать:
Коли з насильством воля примирилась,
Не можна вчиненого дарувать.
109 Ти часто бачиш волю, що схилилась
З своєю досконалістю до зла
І в страху перед злішим помилилась.
112 Про досконалу волю цю й вела
Піккарда, я ж – про іншу, теж глибоку,
І істина одна в обох була».
115 Так збігли хвилі тихого потоку,
Що в правді джерело святе знайшов,
І втишили жагу мою двобоку.
118 «О люблячого першого любов
Небесна, все, що з ваших уст виходить, —
Сказав я, – сили живить знову й знов.
121 Мій дух глибинам почуттів не шкодить,
За ласку ласку вдячну не веде, —
Хто зрить і може, хай одвіт знаходить.
124 Я бачу, що наш розум упаде
Без правди в осіянному чертозі,
Без неї ж правди не знайти ніде.
127 Він зручно в ній лежить, мов звір в барлозі,
Підноситься із нею до зірок, —
Інакше все справдитися не в змозі,
130 І сумнів випускає свій росток
В ногах у правди, вгору до безкраю
З горба на горб веде природа крок.
133 Тож, пані, я посмію й попитаю
Про істину, що спокій мій лама,
Бо сенсу в ній я ще не добираю.
136 Я хочу знати, чи в людей нема,
Замість обітниці, такого діла,
Щоб шалька з ним у вас тягла сама?»
139 Тут Беатріче в мене утопила
Зір, сповнений такого почуття,
Що здолана очей поникла сила,
142 І зір одвів, немов стерявшись, я.
ПІСНЯ П’ЯТА
1 «Коли моя у полум’ї любові
Не по-земному сяє красота,
Аж очі в тебе знемогти готові,
4 То не дивуйся: бачення зроста
На досконалості і, як відкриє,
То на відкрите благо шлях верста.
7 Я бачу вже, як світло зазоріє,
Що в розумі твоєму зайнялось,
Як, бачивши його, любов замріє.
10 Коли ж її привабить інше щось,
Це лиш сліди, що ледве розрізняють,
Сліди од світла, що в віках знялось.
13 Запитуєш, чи добре заміняють
Нездійснений обіт святі діла
Й тоді гризоти душу обминають?»
16 Так Беатріче пісню почала
І, наче той, хто каже без зупинки,
Благе повчання далі повела:
19 «Дарунок найдорожчої оцінки,
Що добрий Бог в щедроті дав нам всім,
Оцінювати й визначати вчинки, —
22 Свобода волі та, що лиш самим
Усім розумним надана створінням
І надаватиметься тільки їм.
25 Тепер своїм ти дійдеш розумінням,
Що важить більш обіт од всяких мір,
Бо згоден Бог, як згоден ти сумлінням.
28 Але, уклавши з Богом договір,
Здаєш ти скарб понад усяку ціну, —
Моїм словам про нього ти повір!
31 Що може стати на його заміну?
Ти вже віддав від себе основне,
А з не свого ти як даси й частину?
34 Таке тут
