Том 7 - Леся Українка
І ми вкупі кошики плели і всяку сліпецьку роботу робили, тільки я все був хворий, все мене боліло через тії очі, а дитина була ще мала, то й робота наша йшла абияк.
Дитина мала дуже тонкий слух і зараз чула по шелесту повільнішому, коли я вже томився роботою. Тоді вона клала свою ручку на мою роботу і казала: «Покинь, я скінчу твого кошика, тут уже мало лишилось, таке, що й я можу. Ти ніколи міри не знаєш в роботі!»
Вона часто говорила гнівно, а ручки тим часом дуже ніжно і сердечно стискали мою руку, і мені жаль було тих добрих, бідненьких ручок до моєї колючої роботи.
— Кошик може почекати й до завтрого, а коли ти не маєш своєї роботи, то краще заграй мені трошки, а я полежу, мене менше болить, як ти граєш.
І дитина зараз приносила свою важку арфу (занадто важку для її тонких дитячих ручок) і грала мені, і біль мій затихав, і я більше марив про щось невиразне, ніж думав над тим, як зникла хмарка, та чи я сліпий, чи видющий. І так було добре...
Та мені жаль було, щоб вона трудила ручки над важкою арфою і твердими струнами, що натирали їй пухирі на пальцях, до того ж вона часто плакала по музиці і 8нов питала мене, що то таке сонце, що то таке світло, і як то «бачити», і нащо то «дивитись»; такі роа-т мови мучили нас обох, і мені після них завжди очі боліли. Згодом вона вже привчилась не питати, але все одно я знав, що вона про те думає, і мені мало було що легше... Та їй теж... Тоді я посилав її гратись з іншими хворими дітьми( вони все більше у «схованку» грались), а сам ішов до сестри милосердя, що доглядала мене в шпиталі.
О, вона була справжня сестра для мене, лагідна, ніжна, тиха. її музикальний голос помагав мені думати (вкупі з моєю товаришкою-дитиною), що для людей досить тільки «слухати»: її тонкі, гладенькі, немов шовкові, руки давали мені ілюзію, ніби я «бачу» їх аж до самого дна душі. І коли ми ходили удвох по садку — на нас спадав ніжним дощем, ледве дотикаючись лиця, весняний цвіт і роса з дерев, а пахощі квіток напливали тихими хвилями,— я не раз зовсім забував, що я не бачу і не розбивав собі голови над тим, чи я сліпий, чи я видющий, мені було так, як бувало ще замолоду, коли я зовсім був здоровий та ходив у темні, непрозорі ніч-ки-петрівочки слухати соловейків у рідному гаю, я тоді слухав соловейків і зовсім не думав, що краще — день чи ніч. Отак мені часто було при моїй сестрі, навіть очі переставали боліти. А коли вони все-таки чого-небудь починали боліти, то вона казала, що вона знає, як і чого то болить, і не питала ні про що, тільки клала свою шовкову рученьку на мої очі, і ніколи при ній мій біль до кривавих сліз не доходив. Вона нічого не розпитувала в мене, але я сам їй багато-багато казав, все, що хотів, і то було легше, ніж ті розмови з самим собою у якому закутку, що я бувало провадив, ховаючись від світла і людей.
Сестро моя, як мені було добре з тобою! Ти вигоїла в мені все, що тільки в силі людській було вигоїти. Ти і тая гнівна та добра дитина вернули мене коли не до здоров’я (я таки не знаю, чи буду я коли зовсім здоровий...), то хоч до життя, визволили мене від того лютого болю, від тих кривавих сліз. І вийшов я із шпиталю в світ, все ще хворий, але з якоюсь надією. Ждати в шпиталі одужапня було б довго: я все ще боюся глянути на сонце і не розкриваю очей вдень, щоб не глянути на світло, але я знаю, коли день, а коли ніч, бо часом якось червоно став в очах, а часом чорно,— ще бував і якось невиразно, не то біло, не то сиво... щось так, як світання або смерк... я ще не знаю, що воно таке, я ще боюся дивитись... я все ще не певен, чи не сліпий я часом, бо й сліпі часом тямлять, коли день, а коли ніч. Я не одважусь одкрити очі... але, може, колись одважусь! Люди кажуть, що я вже мушу бути видющий, але я не знаю, боюся знати.
Я вже давно не бачив своєї дитини, але чув, що вона підросла і стала сподіватись сама, не тільки її родичі, що буде ще колись видюща. Я віддав би їй всю свою надію, аби ї ї надія стала ясна і правдива.
А моя сестра... Ох, я чув, що вона... ні, про неї я не можу сказати того страшного слова, що стільки раз казав сам про себе. Я хотів би знати, чи вона справді набавилась якоїсь хвороби очей (у шпиталі часто бувають заразливі хворі,— може, й я був таким?), чи то в неї тільки втома трудного життя так відбилась (то часто буває). Коли то тільки втома, то вона мусить минути, я поможу, щоб вона минула.
Я часто думаю про неї, і така моя мрія:
Я візьму з її рук важкий, колючий костур, що дали їй добрі «товариші», і кину його геть межи дрова і візьму її під руку, і підемо так, як ходили колись по садочку. «Милостині» нам не треба, ми можемо працювати хоч щ о с ь — і буде нам так, наче ніхто нікого не провадить, а що просто ми йдемо — сами, але поруч. Ми будемо ходити або тим шляхом, що вона знає, або тим, що я знаю. Вона знає шлях в лісі, а я понад морем: і там, і там буде гомін і вільне повітря, ми будемо слухати разом і розкажемо вголос, що ми думаємо про ліс і про море. Вона зірве квітку і дасть мені напитись пахощів душі лісу (вона і вночі квітки знаходить), я знайду мушлю і дам своїй сестрі послухати, як в мушлі шумить «душа океану», і так ми будемо слухати душу. Коли нам обом стане тужно до сонця, моя дитина заграє нам на
