Том 7 - Леся Українка

Тільки тоді, коли з міста долітав різкий, мідяний гук військового оркестру або уривок солдатської пісні з лі-вадських 44 казарм та свист парохода, коли на берег розгнівана хвиля викидала затички, лушпиння, старі черевики і всякі злидні людські,—гармонія раптом розбивалась, мрія про пезаселену людьми країну зникала.

Скрізь люди! — казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською, але я гамувала її давніми і новітніми афоризмами, спогадами, картинами з людьми, але без плям. І думка моя гамувалась і мусила навіть зовсім покоритись, коли я, змушена власною безпомічністю, прийшла жити в те саме місто, що здавалось мені здалека частиною пейзажу без людей. Там уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа сама в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою. Були люди, але вкупі з ними і робота і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку. Те, що здалека, в перспективі, здавалося плямою, дисгармонією, зблизька не так вражало. Се часто буває. Коли я була дитиною, мене прикро вражали великі олійні картини на виставах, повні безжалісного реалізму, як, наприклад, картини Рєпіна; щоб розбити тяжку ілюзію, я підходила зовсім близенько до картини і тоді — переставала її бачити. Передо мною були просто цятки краски, а крізь них просвічували грубі нитки з полотна, і навіть чудно здавалось, чого вони здалека були мені страшні.

Тепер, коли цятки краски знов злились в далеку картину, мені хочеться покласти сю картину на папір і знов придивитись до неї ближче, бо вона вже занадто опанувала моєю увагою і починає гнітпти мене.

Раз я зайшла на одну віллу в гості до знайомої панночки, вона запросила мене до себе на цілий день, отже, я прийшла з шиттям, і ми обидві, я і господиня, сиділи ка. роботою в саду, на веранді. Я не знала роду-племені своєї знайомої, ледве знала імення — се була літня хви-гїева знайомість, така, що встановлюється і потім хутко губиться з очей без жалю. Коли б хто подивився на нас

А-

двох здалека, то міг би подумати, що ми близькі знайомі або навіть приятельки. Ми сиділи за одним столом, шили одну роботу, провадили швидку, невгамовну розмову, при тому моя бесідниця часто торкала мене за плече або нахилялась, щоб заглянути мені в очі. Але якби той, хто хотів би прислухатись краще до нашої розмови, підійшов ближче до нас, то почув би, що та розмова була скоріш монологом, перериваним короткими репліками, ніж діалогом. Говорила моя бесідниця дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи сама себе раз у раз — то співами, то якимсь чудним гуком, що вона називала «цыганским взвизгиваньем»

Сі «взвизгиванья» служили найбільш для того, щоб збудити мою увагу або, краще, аби притягти її до розмови. Увага-бо моя справді не спала, тільки розточувалась мимохіть по саду, по горах, і, якби не гостре сопрано моєї бесідниці, то, певне, робота моя того дня не була б скінчена. Коли я підводила голову, щоб знайти який знадоб до шиття, траплялось мені глянути просто поперед себе на темну довгу стежку, що йшла між двома щільними стінами кипарисів, ішла, ішла і раптом обривалась чи западала, а в вузькій щілині між кипарисами сміялося море свіжим іскристим усміхом, що викликав ясний усміх і в мене...

— Чого ви смієтесь? — гукала раптом моя бесідниця.— Вам моя пісня здається «тривіальною»? Ну, ось вам романс, се вже іспанський: «О море, море, о ночь люб-ви!..» — завела вона ненатуральним, горловим голосом, похожим на голос тих голубів, що звуться єгипетськими.

Я знов спускала очі до роботи і, рівняючи рукава та припасовуючи комір, вкупі з тим розважала, що за тип моя бесідниця? Була вона молода, менш як двадцять літ, «панна з порядної родини», як не раз говорила про себе сама. У Крим приїхала не сама, а з старою не то нянькою, не то компаньйонкою — для призвоїтості! — але ходила скрізь сама, а няньку посилала за орудками. Говорила з огидою про «барынь з татарами» 2, але найкращими її спогадами були «цыгане, ресторан Яр,

1 Взвизгиванье — вигукування.

2 Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, що їздять з ними сам на сам в гори, мають не найліпшу славу.

6 Леся Українка{ т. 7

161

Стрельна» *, яких вона, здається, добре знала. Професії у неї не було. «Зимой я выезжаю, а летом уезжаю»,— казала вона. «У нас в Москве»,— так починалась кожда її розмова, а кінчалась: «Ах, ваша противная Ялта!»

— Ну, що ви тут робите? що ви тут можете робить в сій нудній ямі? — питала вона мене і, не ждучи відповіді, провадила: — По-моєму, один рятунок — закохатись! Але в кого?.. Я тут знаю одного... ах, і ви, напевне, його знаєте, се ж звісний серцеїд, Анатоль Б.! Не знаєте? Боже! Де ви живете? — на землі чи на небі?.. Але він годиться тільки для флірту... «Я гуляю, слез не знаю, распеваю... ух!» — перебила вона себе сама «цыганским взвизгиваньем».— Сей Анатоль, такий «нахал» 45: здумайте собі, він мені просто в очі каже, що з мене вийшла б чудова каскадна зірка, що в мене голосу ніякого, mais que j’ai du diable!46 Він собі занадто багато дозволяє; я йому вчора сказала, щоб він не смів більше до мене з’являтись... Настасія Іллінічна! Настасія Іллінічна! — гукнула вона раптом.

Бабуся в білому очіпочку, з поважним і дуже гарним старечим обличчям виглянула з вікна на веранду, де ми сиділи.

— Чого вам? — спитала вона сумним голосом, немов не сподіваючись нічого доброго.

— Чорт мене побери! — гукнула панночка і покотилась від сміху.

Голова бабусина зараз же зникла, і вікно раптово з гуком зачинилось.

— Ха-ха-ха! Як мої чорти її скандалізують! — залягалась панночка.

— Нащо ж ви їй робите сю прикрість? — запитала я.

— Ах, боже мій! Тут з нудоти чого не зробиш? — відповіла вона, все ще сміючись, потім споважніла.— А може, се й справді погано? Мені