Том 7 - Леся Українка

тонконогою то й тепер її дражнять, як хто розсердиться, але ж тонкі ноги зовсім їй краси не уймають, бо й стан у неї тонкий та гнучкий, і вся вона струнка, як тополя. Тільки вже миршавою ніхто її навіть і зо злості не на-зове, бо хоч вона тонка, але висока, в плечах широка, міцна, звин-на, а в руках така дужа, що не кожний хлопець її перетягне, як стануть часом силу міряти; вона й не худа тепер, тільки тіло на їй не пухке та не біле, як у міщанки, а тверде та бронзове, як личить молодій селянці-робітниці. І гарно їй з тим,— може, якби вона була пухка та біла, та ще сита й спокійна, як міщанка, то й не здавалась би гарною, бо яка ж там її врода: сиві очі, гладке темно-русе волосся, всі риси, як пишеться в паспортах, «обыкновен-ные». А проте подивіться на неї хоч у жнива чи на сіножаті, як вона певним та зручним рухом вимахує серпом або кидає сіно, мов не працює, а грається роботою, бронзове тіло лиснить на сонці, золотом одблискує, грубі темно-русі коси, валожені навколо голови, блищать над чолом, як мідяний вінець, у сивих очах то синє небо, то зелена сіножать відбивається, і міняться вони всіма барвами і всіма настроями гарячих жнив, палкої косовиці. Недарма не то хлопці, а й дівчата кажуть, що при Дарці кожна робота легше йде. Та й не тільки робота. На толоці, по тяжкій роботі, вже не хто, як не Дарка, протанцює до світу, а на весіллі скоріш охрипне співаючи, а не змовкне поперед інших.

Малою не така була. Бувало, як тільки ото весна настане, та й трясе бідну Дарку «шіпля».

Ряд змін зроблено у тексті чорнового автографа. II варіант збережений і в першодруку.

1. «Дарчин крик покрився голосом Юзі, що впала додолу, трясучись і кидаючись, як непритомна, і лементуючи: «Ой, не бийте її, ой, не бийте, ой, я не можу, не можу, не можу... ой... ой... ой...»

З Юзею робилось щось таке страшне, що Мартоха мимоволі покинула і прут, і Дарку та кинулась до панночки.

— А господи, панно! Та що вам такого? Дарко, води, хутчій!

Дарка метнулась по воду і за хвилину вже бризкала сама своїй товаришці в лице водою з бляшаної кварти.

Тим часом від панського двора надбігла покоївка».

2. «Се мені нещастя з тим хлопським сусідством, просто ні на хвилину не можна бути спокійним за своїх дітей. І звідки у Юзі та приязнь до них взялася, не розумію».

3. «— Так, бо всі учаться.

Дарка сміялась: «А я ж не вчуся!» — «Так ти ж мужичка»,— хтіла сказати Юзя, але якось ніколи вона не могла такого вимовити вголос. Вона тільки сказала: «У вас нема такого звичаю, а в нас учаться всі».

— Нащо? — знов допитувалась Дарка.

*— Ну, так, щоб все знати.

— А що з того?»

«Дарчин крик покрився голосом Юзі, що впала додолу, трясучись і кидаючись, як непритомна, та лементуючи. Від панського двора надбігла покоївка».

«От завжди так,— не слухаєшся, бігаєш, куди не потрібно, поки захо-руєш, а потім возися з тобою».

«—- Так, бо в нас всі діти учаться.

— А що з того?»

«У пекарні, на стільці, коло чисто застеленого столу сидів молодший пан (старий загрався в безика і не пішов)».

В сцені приміряння Юзиної спіднички опущені детальні підрахунки вартості тканини на спідничку, що виявляли компетентність Юзі у господарських справах, а це но відповідало уже виписаному образу панночки. Далі закреслений опис переживань Юзі з приводу розлуки з Даркою: «І зраджувала, і мучилась тим, що її душа була з тих, що не створену для зради.

Даремно, роздумуючи вночі про те, чи гаразд то, чи не гаразд, що вона одбилася від Дарки, Юзя намагалася вмовити себе, що вона ж «нічого не обіцяла» Дарці; їй пригадувались їх спільні страждання, спільні сльози й забави, а найбільше та остання розмова про те, чи поїде Юзя за границю».

Про творчу роботу над текстом оповідання свідчать й інші скорочення та правки у автографі.

В архіві під тим же номером зберігається ще один чорновий автограф, що починається словами: «Беруть у двір Євцю...». На першій сторінці Леся Українка написала: «План оповідання». Цей автограф містить чимало закреслень та дописок і дає уявлення про те, яким був первісний задум «Приязні».

«Беруть у двір Євцю...» подається у розділі «Незавершені твори. Фрагменти. Плани».

Без жодних текстових відмін «Приязнь» з журн. «Киевская старина» була передрукована у виданні: Леся Українка. Твори. Т. І. К., 1911.

Про намір Лесі Українки працювати над оповіданням свідчить її лист до О. Кобилянської від 14.VIIІ 1904 p.: «Хтось хоче писати на конкурс «Киевской старины» оповідання (термін конкурсу 1 октября ст. ст.)... Ну ще побачим, як там буде, а тим часом хтось мусить добре насталить перо і працювати так, що аж ну!» Однак через хворобу Леся не встигла подати твір на конкурс. А 6.11 1905 р. вона писала матері з Тбілісі: «Оповідання, почате восени для конкурсу (між іншим я тепер рада, що не взяла участі в такому чудному конкурсі, де почерк, а не талан автора здобуває премію), все ще не скінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін «весни» і «зими». В Тифлісі був теж один такий «весняний день», коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах...» Тільки у травні письменниця завершила роботу над твором.

Датується за автографом.

Подається за першодруком.

«Киевская старина» — щомісячний історико-етнографіч-ний і белетристичний журнал ліберально-буржуазного напряму, видавався у Києві в 1882—1907 pp. (останній рік виходив українською мовою під назвою «Україна»).

Ф р е й т а г Густав (1816—1895) — німецький письменник-реа-ліст, у ранніх творах його відбилися радикальні буржуазно-демократичні настрої. Пізніше Фрейтаг перейшов на шовіністичні позиції.

П р е в о Ежен Марсель (1862—1941) — французький письмен-ник-романіст; сенсаційну популярність здобув його твір «Les demi-vierges», 1894 («Полудевы», російський переклад 1898 p.).

«Wesele na Mazowszu» — мається на увазі п єса «Wese-1е» видатного польського драматурга С. Виспянського (1869—* 1907).

РОЗМОВА

Вперше надруковано в ЛНВ, 1908, кн. 6, стор. 420—437.

В архіві письменниці зберігається чорновий завершений автограф оповідання, датований «1908 p., 20.1. Ялта», без