Том 7 - Леся Українка

не завертає і не каже, що їй моє писання непридатне, отже, не знаю, як з нею бути». А через кілька місяців Леся Українка знову пише М. Павликові: «Пригадала собі те, що Ви писали про повість «Жаль», добре що з Вас такий одвертай критик, бо з такими людьми тільки й можна як слід говорити. Але я не у всьому з Вами згоджуюсь: мені здається, що тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька, а тільки, може, Ви не сподівались такої теми, і для Вас вона в досить далека або просто нецікава; що залежить до виконання, то, певне, що воно далеко не бездоганне, але ще там мусить чимало поправитися. На самих ліричних віршах вже не втриматись! — тісно робиться, хоч се не значить, ніби їх зовсім покинути маю, того, певне, ніколи не буде. Ще от що: рідну дитину, та ще й першу, не так-то легко забити, як здається, а надто ще й те, що автор не зовсім розчарувався в своїй нещасливій і дурній Софії». Не погодилася Леся Українка і на пропозицію М. Павлика надіслати «Жаль» на перегляд М. Драгоманову: «Посилати «Жаль» до дядька не варт, бо то дуже затяжна справа,— нехай вже тоді вилає, як у друку побачить» (лист від 28.VII 1891 p.). Тим часом вона пише два вставні розділи до «Жалю» (певне, це саме ті, що зберігаються в архіві під № 827) і обмірковує з М. Косачем і Оленою Пчілкою питання про можливість надрукування твору у жіночому збірнику, оскільки «він створений для нього» (лист до Олени Пчілки з Євпаторії, липень,

1891 p.). А у вересні цього ж року І. Франко пише Олені Пчілці: «Друге діло, про котре я хотів поговорити з Вами, се новела Лесі Українки, котра находиться у мене. Що Ви думаєте з нею робити? Я чув, що Ви призначили її для другого тому альманаха. Та коли-то ще той альманах буде друкований, чи не можна би змінити сю постанову, щоби така гарна річ не лежала у рукопису. Я прочитав сю новелу, і вона мені дуже сподобалася, так що коли би була на те Ваша і Лариси Петрівни воля, то я радо опублікував би її в найближчій книжечці своєї «Літературно-наукової бібліотеки». Я готов розпочати друк, як тільки одержу Ваш дозвіл» (І. Ф р а н -к о. Твори в двадцяти томах. Т. 20. К., Держлітвидав України, 1956, стор. 431). У відповідь на це Олена Пчілка писала: «Повість Леси-ну щось-то не приходиться друкувати осібно в бібліотеці, краще зоставити її для того дамського видання, яке має вийти,— чи альманах, чи журнал, чи що воно там буде. Ця повість більше підходить до жіночого видання, аніж до друку осібно» (ф. З, № 1612, стор. 264). У вересні 1893 р. Леся Українка звертається до О. Ма-ковея з проханням: «Підіть, будьте ласкаві, до пані Франкової і візьміть у неї моє оповідання під назвою «Жаль», та віддайте його до «Зорі», і запитайте, чи прийме вона його до друку, а коли прийме, то як хутко може воно бути надрукованим. Згляньтесь над долею сього нещасного оповідання, що вже третій рік світу-сонця не бачить, лежачи у схові в господі пані Франкової, визвольте його з темниці». О. Маковей виконав прохання письменниці, але виявилось, що твір не має закінчення. 25 вересня 1893 р. Леся Українка надсилає О. Маковею закінчення, надписавши на ньому: «До оповідання «Жаль», а в супровідному листі ще раз просить

О. Маковея довідатись в редакції журн. «Зоря», коли оповідання буде надруковане. Далі в цьому ж листі Леся Українка писала: «Я думаю, Ви повірите мені, коли скажу, що тепер — по трьох чи чотирьох роках — я інакше б написала свій «Жаль», але ж поправляти давню писанину і скінчену річ дуже трудно, бо вже ніяк не можна погодити тодішньої течії думки з теперішньою. Через те я викидаю геть ті речі, які здаються мені ні до чого, а які ще до чого-небудь судні, ті друкую, поправивши хіба стиль і мову. Я признаю, що в «Жалю» багато є недотепного й «зеленого», але поправити не можу, раз, через те, що не маю оповідання в руках, а друге — через вищенаведену причину. Мені дуже подобається вираз

Вікт[ора] Гюго «Corriger un oeuvre par un autre»1, отже, може, колись напишу щось кращого, ніж «Жаль», і тим його поправлю. Я думаю, що то нічого не шкодить, коли галичани побачать в моєму оповіданні далекий для себе світ — чим більше світу побачити, тим краще».

Подається за першодруком.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, учений і громадський діяч буржуазно-демократичного, потім ліберально-буржуазного напряму, рідний брат матері Лесі Українки.

П а в л и к Михайло Іванович (1853—1915) — український письменник, публіцист і громадський діяч революційно-демократичного напряму.

«Літературно-наукова б ібліотека» — серія започаткованих 1889 p. І. Франком видань, що виходила до кінця 90-х років накладом І. Франка, здійснених І. Франком протягом 1889—

1892 pp.

ПІЗНО

Вперше надруковано у виданні: Література. 36. 1. К., 1928, стор. 187—188.

Недатований автограф має кілька авторських скорочень і виправлень, зберігається в Центральній науковій бібліотеці АНУРСР (далі: ЦНБ АН УРСР) у відділі рукописів (І, 8906). Закреслено перше речення «Вже пізно». У реченні «Тільки все ж не могла вона привикнути до того тону, з яким її чоловік, багато молодший від неї, говорить перед гостями: «Як би ви думали, чий се портрет?» — і, натішившись ваганням гостей, вимовляє: «Се моя жінка! ха-ха!». Слова: «багато молодший від неї» зняті. Речення «Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політ[ичній] економії...» спочатку починалося словами: «Був навіть такий час, коли...».

Датується орієнтовно 1893 р. на підставі спогадів сучасників письменниці (див.: Спогади про Лесю Українку. К., «Дніпро», 1971, стор. 90, 324).

Подається за автографом.

Gyp (Жіп) — псевдонім французької письменниці де Мар-тель де Жуанвіль (1850—1932), авторки сентиментальних романів, популярних у буржуазних колах.

ОДИНАК

Вперше надруковано у журн. «Радянський Львів», 1947, № 4, стор. 19—34.

Чистовий недатований автограф (ф. 2, № 832; пертий розділ — початок шостого) уривається на словах: «Тут награємось за ніч в тісної баби,— говорить хтось з кутка». В автографі є кілька мовностилістичних авторських виправлень чорнилом, зроблених при переписуванні. Так, у реченнях: «Ходила ж оце я до пана,