Том 7 - Леся Українка
Матусенько люба, єдина моя! Хоч би мені знову припасти устами до тієї руки і виплакати все, що набриніло на душі за сі довгі безкраї роки. Чи простила ти своїй Наді за те, що вона завдала тобі оте безмірне горе? О, вже ж, напевне простила! Ти ж була така добра, така чутка, така щира до любові. Ти ж сама навчила мене, що пе годиться бути егоїсткою, що треба любити своїх ближніх, що треба завжди помагати нещасливим...
Звечора мені полковник казав, що прийшов лист від матері, що вона жива й здорова, але самого листа мені, як завжди, не дали...
Як тяжко прагну я побачити тебе, матінко моя, коханая моя! Либонь, ти змінилася досі! Густе ясне волосся — я було залюбки бавилась ним — вже ж воно посивіло напевне! Тонке ніжне обличчя, відай, уже зморшками вкрилось, але очі лишились ті самі, тільки, може, туга ще більша світиться в них... Чи то ж я побачу тебе ще коли?..
Довго дивилася я на цятку блакитного неба, і спогади насувались все ближче та ближче. Туман, що їх обгортав і робив подібними до давнього сну, дедалі рідшав, тоншав; час, що ділив їх від мене, ставав прозорим, як гірське повітря після дощу; роки, що минули з того часу, тонули, змінялися в хвилини, зникали...
Як недавно, як зовсім недавно те все було!..
Я підійшла під вікно. Крізь одчинену кватирку влетів до мене теплий легіт. Він бавився моїм волоссям, ніжним оксамитним подихом пестив мені чоло, лице, шию. Тихим, лагідним, ледве чутним шелестом, немов боячись, щоб не почула сторожа в сінях, він шепотів мені щось на вухо. Те шепотіння було подібне до тихого тремтячого співу скрипки, було невиразне, як лепет немовлятка. Але я розуміла його.
«Довго літав я по вільному світу. Скрізь я бував. Все оглядав. Грався з квітками на луках барвистих. Буяв в верховітті високих дерев. Ганявся за піною хвилі морської. На синім свічаді озер спочивав, любуючи хмарками в вільній безодні. Злітав я в узгір’я, здіймався на кручі високі. З пітьмою нічною бував я на тихій розмові над сонним верхів’ям гори. З привітом від гір я прилинув до тебе...» Так шепотів мені легіт...
І від того шепотіння рій нових спогадів налинув на мене зграєю легкокрилих пташок.
...Темно-зелене Тунське озеро. Велетенська й велична краса Оберлянду... Безкраїй світ нових ідей... Палкі довгі смеречки... Ночі, повні глибоко потужних дум... Молодечі пориви... Широкі надії...
Ох, ні, се було так дивно!..
...Верхів’я Дан-де-Жіман. Під ним стелиться женев-
ське озеро, і на тім блакитнім свічаді неначе заснули човни білокрилі... Поважні чорні очі дивляться на мене з болем, немов сердито.— «Натю, але ж ти знаєш?»... Голос його бринить глухо, в ньому чутно сльози.
— Так, я знаю. І я люблю тебе...
Яке щастя невимовне, яка ніжність бездонна в його погляді! Як обпалив мою руку його поцілунок.
— «Господи, за віщо таке щастя! Чим я його заслужив? Чим я заплачу за нього?»
О, він заплатив...
Як гордо, як твердо він ступав на ешафот...
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес!
Се в сінях жандарми христосуються.
А я й забула: се ж сьогодні роковий день-великдень.
Як я любила колись ходити до всеношної до нашої сільської церковці! Як я тоді бога благала, щоб мама не була така сумна, щоб не було на сім світі убогих та нещасливих, щоб усі лихі стали добрими. Дурненьке дівчатко! Христос тебе не почув.
За стіною хтось зайшовся сухим, довгим кашлем... Він уже давно хворий і не встає з ліжка. Як ся маєте? — простукала я, сподіваючись, що, може, він на сей раз відповість. Але він не відповів. Він уже давно перестав відповідати на стук. Я притулилась вухом до стіни, наслухаю-чи хоч гомону якого. Але нічого не було чутно. Панувала глибока мертва тиша... Знов вибух кашлю, ще довшого, ще тяжчого; тихий жалібний стогін з наболілих, змучених грудей... І знов тиша, зловісна, могильна тиша...
Як же помалу, як нудно та сумно сунуться години. Як тісно, задушливо-тісно в сій камері. Як гнітить оце темне, важке склепіння. Як багато часу і як мало простору!..
Господи! За віщо люди так мучать один одного? Нащо, для кого то треба? На що люди обернули сей світ красний, повний чарів і краси, створений для щастя й розкоші, в страшне люте пекло, повне сліз, прокльонів, крові? Для кого, навіщо се море бездонне горя, муки, розпуки? Кому потрібні сей голод, злидні, сором мільйонів? Навіщо тисячі людей, створених на образ і подобу божу, тратять людське обличчя та обертаються в диких звірів? Навіщо ся невпинна, бридка, зажерта, немилосердна, братовбивча війна? Чого люди, мов голодні вовки, виривають один
одному шматки від рота, готові перервати один одному гордо? Адже ж на землі всього, всього стане на всіх! Як се все несвіцько, безглуздо! Кому, для кого се все потрібно?.. Ой, дурні, дурні люди!..
Я лягла на ліжко і заплющила очі. Все те страшне лихоліття, що панує на світі, стало передо мною у всій бридоті, у всій нелюдській жорстокості.
Діти, що з голоду мруть, чорні злидні праці, незліченне військо жіноцтва, що торгує собою за шматок хліба, тисячі величних духом людей, замучених за їх саможертовну любов до людськості; тюрми, шибениці, кров, що ллється по всіх усюдах на землі, бридка розпуста дармоїдів, що не вгадають, чим наповнити порожній час і порожні душі; величезна армія вояків, приголомшених, темних, готових повсякчас пролити річками кров своїх братів!..
Господи! коли ж се скінчиться? Та чи й скінчиться коли?!...
Страшна розпука здавила мені груди, ридання підступили до горла. Я вже не могла стриматись. Я заплакала, мов дитина, схлипуючи. З гуркотом відсунувся важкий засув, кватирка в дверях відчинилась, хтось зазирнув до мене. Але я не вважала і все плакала. Сльози котились мені по лиці і по волоссі і зрошували подушку. Здавалось, що все пережите за сі десять літ самотини, всі гіркі почування, всі чорні думи виливались в тих рясних сльозах. Я плакала, і важкий камінь розпуки, що гнітив мені серце, дедалі розтавав, розпливався. На душі стало легко, так як бувало після довгої молитви в нашій сільській церковці.
Надія знов сповнила
