Том 7 - Леся Українка
Раптом мій друкар скочив з платформи, сказавши мені, що йде купити шість єдиних чисел, щоб роздати невільним приятелям, потім швиденько повітав мене рукою і зник, лишивши мені в душі промінь своєї молодості і щастя.
«НАРЕШТІ МЕТА МОЄЇ КНИЖКИ ЯСНО ВИЗНАЧИЛАСЬ...»
Нарешті мета моєї книжки ясно визначилась мені в думці: записувати цілий рік, день за днем, те, що бачитиму в трамваї, спиняючись більше на видатніших особах, що стріватиму частіше; виявляти відносини і взаємний вплив різних, помішаних межи собою, суспільних класів, не нарушаючи правди для жадного заміру; списувати, нарешті, якнайвірніше оцю розмаїту комедію людську, розсіяну і біжучу по п’ятнадцяти довжезних коліях, що стрічаються і пересікаються в сотні пунктів і серед загального міського руху творять інший рух, ще швидший, так наче друге життя, що літає понад життям пішої людності. Але ж між визначенням мети книжки і початком самої роботи є ще один крок, що не раз так і зостається незробленим. Щоб його зробити, треба часом остатньої побудки, якоїсь малої події, що сталась би тим вогником, що запалює велику піротехнічну будову, віддавна уряджену.
Така маленька подія трапилась мені власне остатнього дня січня, отак вже під вечір, на колії Корсо — Він-цаліо. Вагон був повний. На Корсо Віктора Еммануеля увійшла і стала на передній платформі якась проста жінка, літ коло тридцяти, одягнена абияк, на руках тримала прехороше дівчатко, що мало заледве дев’ять—десять місяців. Жінка стояла, обернена обличчям до коней, а дівчатко, злігши їй на плече, дивилось всередину вагона крізь віконце. Там у вагоні, зараз за вікном, сиділа молода пані,— я вже не раз бачив її на сій самій колії і задивлявся на її обличчя, одяг і поводіння, якісь зовсім особливі. Вона була малесенька на зріст, але гарна, з великими, темними, видатними очима; обличчя емагляве, повне життя, освічене поважною і разом гарячою і неспокійною добрістю, мов у сестри милосердя на бойовиську; я завважив, що коли вона говорила, краска кидалась їй хвилею до лиця, шия тропіки надималась, і груди раптово здіймались, неначе сила пристрасті спирала їй дух. Вона була убрана порядно, але без найменшої показності, знати було, що то вмисне така скромність, надто замітна при чепурнім убраннячку дітвори, що завжди мала з собою; крім того, в убранні пані ще було знати певну недбалість, вже не навмисну, що була до пари її волоссю, завжди трохи розтріпаному, як видно, з неуважності, а не з наміру. На сей раз у неї на колінах стояв хлопчик, може однорічний, пишно убраний, чорнявий, як мати, з такими самими темними великими очима; хлопчик стояв, притулившись обличчям і руками до шибки віконця.
Таким способом хлоп’ятко і дівчатко зустрілись обличчями, розлучені тільки шибкою.
Ледве побачили одно одного, як уже, здавалось, пізналися знову, мов після довгого ждання й шукання. То часто трапляється з дітьми такого віку, але я ще не бачив, щоб коли так гарно було. Вони почали усміхатись, потім сміятись, метушитись і простягати ручки, дівчатко нахилялось, хлопчик здіймався на дибки; вони лапали рученятами по шибці, хотіли торкнути одно одного, виривались з рук своїм матіркам і, додаючи собі охоти тим закоханим метушінням, дедалі все більше трепета-лись та сміялись, показуючи біленькі молочні зубки,— обоє разом мали їх ледве шістнадцять, заходячись, паленіючи в видочках, гукаючи та пориваючись одно до одного так, що обидві мами мусили обернутись і притримати їх, щоб часом не розбили шибки. Потім всі подорожні, які були в вагоні, задивились на них, усміхаючись, здивовані таким нестримним об’явом радощів і симпатії.
Раптом пані схопилась на рівні ноги, сильним рухом одсунула двері і, вийшовши на платформу, здійняла свого хлопчика до дівчатка, що ждало його, простягнувши рученятка. Дітки хотіли поцілуватись, але не вміли, клали руки одно одному на шийку, торкались обличчями, потім обнялися і на хвилину здавалось, що то одна велика дитина з двома головами, одягнена наполовину вбого, наполовину по-панськи, з волоссям напівбілявим, напів-чорнявим...
— Дивись ти, що за шибеницька дітвора,— гукнув погонич, глянувши, а потім дав батога коням,— гей, ви, прокляті дармоїди, лежебоки безличні,— далі обернувся до мене з веселим обличчям: — Га, чи бачите? В такім віці та ще й прилюдно! А я стій та дивись! — і зареготався. Але я бачив, що він мав вогкі очі.
— Моя книжка готова,— подумав я собі.-
DUBIA
М. Р[озенбаум1
ВЕЛИКДЕНЬ У ТЮРМІ
Ось і до мене заглянув промінець весняного сонця. Несміливо, крадькома, боязко продираючись крізь грубі кра-ти, немов боячись розбитися об поржавлене залізне перехрестя, дістався він до моєї камери і тонкою сріблястою ниткою ліг на прикований до муру стіл, прорізавши тремтячою павутинкою стрічки розгорненої переді мною книжки.
Я підвела голову. Крізь високе вікно, ген аж під стелею я вгляділа цятку чистого блакитного неба. Знадвору на підвіконці сиділа біла голубка та збирала крихти хліба — я кидала їх туди для неї щодня, стаючи на підмощені стосом книжки.
Довго дивилася я на ту цятку блакитного неба і налинули на мене спогади давноминулих днів мого життя на волі. Довгою плетеницею проходили ті спогади, стискаючи серце солодкою тугою, сповняючи душу і жалем, і раюванням...
Давно то було, страх як давно!.. Здичавілий, тінистий сад.... широкий ставок з густо-зеленою ряскою, з білими водяними ліліями... стара плакуча липа... Моя бліда зажурена мати сидить поруч мене
