Том 7 - Леся Українка

И безумный ропот подымался в парне.

— Достань мне хоть репы, Ганс!

— Собаки порвут на мне кафтан, если я пойду красть ее.

— Ну, так выпроси костей в замке...

— Ого! Они мне там покажут длинный кнут! Знаю я его!

Щеки Ганса горели от муки и стыда.

— Погодите,— прошипел он,— зажарю и я вас в эту ночь, как вы зажарили мою последнюю корову!

И в своей гордыне он оставил- старуху-мать одну, а сам пошел в кабак «Бычачью голову». Там стоял неисто-вый гам, так как среди крестьян был один безусый маль-чишка, беглый ученик Виттенбергской школы, который кричал и шумел. Крестьяне тоже все кричали и шумели и за собственным криком друг друга не понимали. Вит-

тенбергский мальчишка орал больше всех: «Где, в какой немецкой стороне крестьянин сохранил еще свои древниѳ права? Где пользуется он общими полями, лугами и ле-сами? Где равные наделы? Где свой суд? Господи! Преж-нее почетное положение крестьян исчезло без следа и пусть только кто-нибудь заговорит о нем сейчас услы-шит в ответ: ты — враг господ, ты — бунтовщик. За это ты поплатиться своим добром, шкурой и жизнью».

— Вот подлецы! — крикнул Ганс громче всех, так что другие оглянулись на него.— Граф Фалькенштейн, вон тот, что на горе, сказал: «Лошадь создана для кнута, осел для узды, а спина дурака — для розги!» —Это мы-то лошади, ослы и дураки? Я этого больше не потерплю! Не МЫ ли поклялись только что телом господним, что пустим в эту ночь на его замок красного петуха, а? Кто за мной?

— Мы все! —- крикнули эти несчастные и в своей без-умной дерзости схватились за вилы и ржавые пики. Потом ночью тайком пробрались к замку графа.

О, там их ждал крутой приемі Один старий пред-усмотрительный крестьянин донес Фалькенштейну, и графская дворня прогнала мятежную шайку винтовками, алебардами и дубинами. Только Ганс держался твердо, пока его не взяли в плен.

К нему пришел священник в его мрачную темницу, чтобы приготовить его к смерти, но упрямые губы греш-ника не проронили ни слова. Священник спросил его, нѳ-ужели он забыл божии слова, сказанные через святого Павла, кто противится власти, тот преступает божью волю. Но Ганс опять промолчал. Настало утро. Взошло солнце, и разложен был костер, и двоє слуг повели Ган-са на костер. Он не сказал ни слова.

Поднялась первая струйка дыма от стружек к привя-занному крестьянину. Тогда он заплакал горькими сле-зами.

— Ах, вот я уже умираю, а еще как єсть ни разу не наелся досыта хлеба!

А пламя подымалось да подымалось, и вспыхнуло високо, подобно тому огненному столбу, который был возжен над Содомом и Гоморой...

+ *

*

Вот когда я забыл боженьку.

E. де Амічіс

ПЕРШОГО МАЯ

(З книжки Е. de Amicisa «Карета для всіх»)

1 мая 1899 р. в Туріні.

Чудовіш райок... і безглузда розмова «добромисльних» в трамваї з поводу числа місяця. Напевне оці самі люди, як Перше мая бувало у них бурхливе, говорили: «Нехай би вони святкували спокійно, коли хотять, щоб їх свято всі поважали! Отже тепер, коли свято вже стало спокійним, сі люди кепкують з хатніх зборів та з мирних маївок розсудливих робітників, накидаючи тій розсудливості нечисті причини. Нема бридкіших людей, як отакі боягузи, що ледве самі позбудуться страху, як уже пащикують і наклепують всякий бруд на того, кого ще так недавно боялись. Довго вони базікали, доказуючи один одному те, в чому вже й так всі вони були певні, а власне: — що ідея свята Першого мая безглузда. Але мені навіть аж мило було слухати їх, бо я собі думав про той час, коли такі розумування здаватимуться так само чудними, як тепер декому здаються думки супротивні. Дивна річ, справді, здатна до байки: одна хвиля морська дивується, що на неї друга наступав, і вона гукає тій: — відступись назаді — Але сей слабкий гомін сусідських прикрих голосів хутко згубився для мене в великому гомоні, що я чув в своїй думці, в гомоні незчисленних голосів інших таких самих «добромисльних», як і сі, промовляючих такі самісінькі речі на трамваях в тисячах міст, найближчих і найдальших, за горами, за морями, в різних країнах, тим часом навколо їх, як от навколо сих їх турінських товаришів, готуються тисячі зборів і маївок, де знов мільйони людей різними мовами висловлять ті самі думки, ті самі надії, що здаються безглуздими моїм сусідам. І здалось мені, ніби майовий вітрець, що повівав мені в обличчя, приніс мені невиразну луну безлічі тих голосів, змішаних в уро-

чистий і лагідний гомін, мов зітхання світу, збудженого почуттям весни.

А все ж я був сумний. Се число місяця все нагадувало мені ту будову, що коштувала мені п’ять років праці, щирих заходів, палких поривів, а потім, одного дня за одну хвилину критичної яснозорості, я раптом побачив, як моя будова, мов від землетрясення, позбулася цементу, репнула від стелі до підмурівку і розсипалась вдрузк. Сей день, се число все приводили думку мою на ту смутну руїну, що я міг би відбудувати хіба за інших багато літ тяжкої праці, якби мені знов прояснився розум, щоб утворити новий план; і сей спогад про марні пориви, розбиті надії, даремні безсонні ночі, і сумнів, чи не спостигне такий самий смутний кінець мої нові проби відбудування, мучили мене думкою, що я засуджений на вічну муку...

Раптом я здригнувся — веселий голос гукнув мені: «Першого мая!» Я оглянувся і побачив на платформі знайоме обличчя молодого білявого хлопця, убраного про свято, з гвоздичкою в петельці, червоною, як уста самого молодика. Всі мої сумні думки відлетіли геть, їх прогнала ся молодість, іскриста, радісна. Се був мій знайомий друкар, вірою палкий і душею ясний, щирої і нелукавої натури, завзятий вояк партії, найзручніший і найуперті-ший агітатор-виборець, невтомний бігун по вулицях та сходах, завжди готовий до всякої послуги для справи, радий мирити, загоджувати, ширити згоду серед товаришів; він не сподівався для себе жадної користі, ні близької, ні далекої, він був радий служити хоч останнім вояком у великому війську; він такий був гордий своєю вірою, так глибоко пройнятий почуттям гідності класової, що