Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

голоси птахів на вулиці і грубі, яскраві кольори цього міста медового в травах, але іще більше не буде сказаним. Час наш у віршах легший був і мелодійніший, степ, що дзвенів від роси, десь на денці очей світло беріг легке — нині дивимось вгору — на бурунах дахів гойдається наше сонце, засипане бризками квітів. Образ прийдешній моря заливає прозорим серпанком будинки, квартали, вулиці, що в куряві безмежного степу пливуть, як строкатий загін вершників. Уривок
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Неначе куля з карабіна, пішов експрес на Будапешт. Обриси міста
«Квартали…»
Квартали, які я вже, мабуть, не забуду. І ці двори, що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари і як ми ішли звідси поодинці, покладаючись лише на щастя та на скупу правду наших вулиць. І час від часу кожен з нас вертався, щоб міцно-міцно притискатися плечима до твердих стін цих п’ятиповерхових будинків. І, може, найбільша чесність київського передмістя в тому, що нас ніколи не питали — куди ми йдемо. ЧОРНІ ОЗЕРА
Цикл
1. «Я не відаю, що творю…»
Я не відаю, що творю: лінія снів — прокреслена між минулим і мною, але повертаюсь в минуле, туди, де катери вперше входять у води затоки: під жовтим листям — свинець і сталь, а згори — катери вайлуваті і шелест води біля борту. Я люблю тебе, моя любов. Туман осідає важкими краплями на метал. Піди зі мною, щоб я не повернувся: осінь — це спалах узлісь у тумані і стрімкі силуети катерів, спрямовані