Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

Аттила Могильний
Київські контури. Вибрані вірші
Турмани над дахами
Save our soul
Ex, Вероніко, це аж сумно, і десь в душі пече один хапливий поцілунок і місяць за плечем. Ми, мабуть, щось недоказали… 138-й рушив. Мадонно приміських кварталів, молись за наші душі.

1980

Мандри
Красно дзвонять срібні дзвони, темна ніч у мандри кличе, перестуки електричок повз освітлені перони. Теплий віє з півдня вітер. Як ще кинеш виклик долі? За мале руденьке поні я віддав би все на світі. Жевріє вугілля рудо, річка — наче сік з берези, і — тривожний подих чуда. Чорні шелюги воскресли. Наче ніж у білі груди, б’ють у воду срібні весла.

1980

Імпровізація
Давай гайнем до Дебрецена, у той шинок, що Ліст відвідав. Тобі полюбиться, напевно, ледь-сутінь краю Артеміди. Там босоркані престарезні в спекотний день біля церков розповідатимуть легенди про кров, грабунки і любов. Дивитиметься місяць сумно, і ніч колошкатиме мрії, немовби знов Аттила гуннів послав трусити Візантію. А в нас — дощі, тумани й осінь, ні віз, ні грошей, та — даремно! Давай забудемось на трохи, давай гайнем до Дебрецена.

1981

«Ех, осінь, дзвоники із жерсті…»
Ех, осінь, дзвоники із жерсті — дощі пробуджують дахи, снують авто на перехрестях, а на подвір’ях двірники згортають в купи жовте листя і вже підносять сірники, а білий дим — як пісня. А ввечері, коли асфальт блищить, мов перлівниці скойки, в строкатій мішанині пальт, немов лелеки, парасольки завмерли на одній нозі, і мерехтять сумні вогні. Тролейбуси у рукавичках хапають пальцями дроти і за вікном тихенька мжичка, як срібна нитка, шелестить. В бляшані ринви вітер грає. О, як незвично, до одчаю, люблю тебе, маленький краю людей та голубів.