Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

часом, нині — наче з золота вирізьблені різкими лініями цього літа палкого. Так раптово торкнулося нас щемливе відчуття рідного по крові, по духу, по силі. Бачиш, мовчимо перед цим днем, коли наші руки зустрілись і ми відчули себе єдністю. 2. «З кохання виходимо…»
З кохання виходимо в місцях нашого дитинства — запах суниць і все, що розчинилося в дзвінкому переливі кольорів. 69-й маршрут довозить нас до цих вулиць, переплетених із небом та сонцем, і ми ще не знаємо, що дуже скоро, озирнувшись назад, побачимо світ, наповнений димом і музикою. Пізніше ми скажемо: рік, коли багато людей пішло з міста і ми залишилися між собою. Місто, охоплене вогнем. Місто, охоплене пристрастю. Місто, яке прокидається. Хіба його можна написати так само, як хіба можна написати сонце або тих далеких, напівзабутих друзів з прозорих суничних галявин нашого кохання. 3. «Таке пекуче сонце…»
Таке пекуче сонце ще ніколи так не випалювало цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій. Голоси долинають пісень нетутешніх про світ, де білі лінії мармуру оздоблюють селища цегляні, наповнені квітами, виноградом і шумом прибою, наче плескіт незримий хвиль підступає до веж рудуватих спекотного слов’янського пограниччя. Дощі упали на місто, як тачанки на Знам’янку, — бачиш, гілля дерев і мул застелили хідники, бачиш, як разом з останніми краплями летить на місто барвисте світло і в його потоках тверді постаті людей — друзів, дітей, коханих. Місто наше, дерево наше самотнє на обрії, сьогодні пульсує наша кров каламутна, степова, полків половецьких, полків касозьких, полків слов’янських. 4. «У віршах залишиться…»
У віршах залишиться музика, що супроводжувала нас в дорозі і в коханні, залишаться обличчя друзів,