Алхімія слова - Ян Парандовський
Та не будемо себе ошукувати: ця прихильність найчастіше обмежується іменами авторів на пам’ятниках або у назвах вулиць, а в пам’яті нерідко нічого немає, крім назв їхніх творів. Найшанованіші книжки, як правило, не належать до числа таких, що їх найбільше читають. Відома епіграма Лессінга:
Всі ви шануєте Клопштока. Та хто його читав хоч раз? Шаноба ця — про людське око, Ви ліпше почитайте нас.Так, непогане побажання. Література повна клопштоків, шанованих реліквій, схиляння перед якими передається у спадок з покоління в покоління, підтримується докторськими дисертаціями, уривками в шкільних підручниках, з додатком грунтовної біографії. Це безсмертя в аптекарських дозах, подане в пігулках і препаратах, і призначення його — живити так звану загальну освіту. Закам’яніла слава в такій формі випала на долю сили–силенної письменників, колись живих, полум’яних. Сьогодні ж на краєвиді літератури вони стоять як згаслі вулкани.
Мені часто спадає на думку: з яким здивуванням сприймали б свою славу у нащадків деякі письменники минулого.
Мадам де Севіньї передусім упевнилася б, що висловила досить безглузде твердження, нібито «мода на Расіна мине так само, як і на каву», потім вона, можливо, трохи засмутилася б, дізнавшись, що її інтимні листи безліч разів перевидано, нарешті, все‑таки погодилася б зайняти місце серед класиків французької прози. Ще більше здивувався б Ян Хризостом Пасек, побачивши, як шанують нащадки його щоденники, а його англійський колега Самюель Піпс вважав би одним з найбільших дивацтв сучасності цілу бібліотеку видань та коментарів, досліджень і перекладів, які виросли над його зашифрованими записами. Петрарка й Боккаччо з сумом побачили б, що їхні написані латиною твори, яким вони віддали кращі сили, працюючи днями й ночами, зів’яли й зотліли, а своєю посмертною славою один завдячує лише сонетам, інший — новелам, написаним зневажуваною «вульгарною мовою». Зате Вольтер міг би пишатися своєю завбачливістю, дізнавшись, що з його величезного спадку нащадки вибрали кілька тоненьких томиків, — він завжди казав, що в «безсмертя вирушають з невеликим вантажем».
І це істинна правда. Кожне покоління має стільки сучасних творів, близьких їхнім запитам, що культ предків намагається обійти з найменшими витратами: в письменників давнини найохочіше вибирає невеликі твори, майже із забобонним страхом обминаючи багатотомні. Хто зараз відважиться зануритись у повне зібрання творів Вальтера Скотта? Те саме загрожує і великим циклам романів нашого часу, а можливо, і самому жанру. Ось уже сто років роман у художній літературі займає панівне становище на шкоду іншим жанрам, але дуже легко уявити, що з часом на нього дивитимуться зневажливо. Слава великих романістів згасне, і люди дивуватимуться, що колись засновували музеї Бальзака й видавали тлумачні словники до творів Пруста.
Горацій пророкував собі славу, допоки існуватиме Рим, що для нього, певне, означало — поки існуватиме світ. Подібні заяви повторювались і після нього, хоча, здавалося б, тисячолітній досвід мав би навчити літературу більшої скромності, — і ніхто вже не насмілиться зазирати в надто віддалене майбутнє. І все ж Ібсен страшенно дратувався, якщо хтось заговорював у його присутності про минущість літературної слави, — йому й десяти тисяч років здавалося замало. А Гонкур навіть перевершив його. Він не міг змиритися з думкою (її поширював Фламмаріон), що земля з часом охолоне і на крижаній кулі, яка кружляє в мертвому Всесвіті, носитимуться його книжки, засипані снігом. Не вірячи в безсмертя душі, він не бажав відмовитись від безсмертя літературного. І мріяв не про якісь чотири тисячі років — вони добрі для Гомера — і не про двісті віків, які дещо заспокоїли 6 Ібсена, — чи варто за таку нікчемну ціну зрікатися радощів життя? Куди краще пити, любити й байдикувати, ніж отруювати свої дні невтомною працею.
Гонкур не сказав щодо цього останнього слова. Останнє слово було мовлене за кілька століть до Гонкура — італійськими гуманістами XV століття. Вони вміли страждати, подібно чоловікам, які ревнують дружин до минулого. «Людина, — казав один з них, — намагається зберегтися в людській пам’яті навіки. Вона страждає через те, що не може прославитись і в минулому, і в усіх країнах, і серед звірів…» Це не смішно, це глибоко людське: людина повинна вірити, що створює щось нетлінне.
У дні загального захоплення приєднанням Індії до Британської імперії Карлейль звернувся до своїх співвітчизників із запитанням: «Англійці, від чого б ви відмовились: від Індії чи від Шекспіра? Я знаю, що державні мужі дадуть відповідь своєю мовою, а ми нашою відповідаємо: ми не можемо обійтися без, Шекспіра. Рано чи пізно Індія вийде з імперії, але Шекспір існуватиме завжди, він лишиться вічно». У Англії тепер немає індійської колонії. Виходить, голос Карлейля був голосом вищого розуму в оцінці двох явищ, розуму, недоступного «державним мужам». Царство Шекспіра не тільки продовжує існувати, але й розширює свої межі. Воно охопило ті країни, про які не смів би мріяти найзухваліший імперіаліст.
Було багато подібних до, Шекспіра вождів, королів, завойовників. Гомер був єдиний, хто володів підданими в усіх незалежних малих грецьких державах, що ворогували між собою, він був королем усієї Еллади, і нікому, крім нього, не вдалось об’єднати його вітчизну. Данте своєю творчістю і мовою об’єднав Італію за шістсот років до її політичного возз’єднання. Великі польські романтики Міцкевич, Словацький, Красінський створили Польщу, якої не було на карті. Слова письменників зв’язували між собою роди й племена, визволяли народи, боролися за справедливість, розбивали кайдани. Байрон надихав грецьке повстання. Реформа здичавілих шкільних систем, поліпшення побуту фабричних робітників і швачок, відміна рабства були справою Діккенса, Елізабет Браунінг і Гаррієт Бічер–Стоу. Руссо підготував французьку революцію. З допомогою своїх великих письменників російський народ ішов до свободи. Філософія й етика в історії про Савітрі чи про Налє і Дамаянті, так само, як і в «Махабхараті», ввійшли в тканину індійської душі. Мудрість Конфуція, виражена в його максимах з усією досконалістю письменницьких
