Алхімія слова - Ян Парандовський

попередні епохи все зводилося до якогось певного аспекту, наприклад, національного, релігійного. В середні віки майже не звертали уваги на літературу, яка не мала зв’язку з догмами релігії. Гуманізму було досить античності та наслідування їй.. Французький класицизм задовольнявся небагатьма естетичними ідеалами. Лише наприкінці XVIII століття такі явища, як воскресіння з мертвих, Шекспіра або оновлена концепція античності, провістили прихід нової ери в розумінні мистецтва. У XIX столітті невтомно вивчали літератури минулого, як і сучасну літературу, вивчали все, що створювалося під будь–якими географічними широтами. В пантеоні загальнолюдської культури стався ряд переміщень. Чимало раніше великих особистостей втратило свою значущість, а ті, хто був забутий чи навіть невідомий, стали знаменитими. Захоплене ставлення до всього, що було прекрасне, оригінальне, артистичне, з’єдналось воєдино, увібравши в себе і «Нібелунгів», і «Шах–Наме», і «Махабха–рату», і «Божественну комедію»: китайська, японська, індійська драми зазвучали на європейських сценах, відкрилася широка дорога для лірики й прози малих націй, досі замкнутих у своїх межах чи настільки віддалених, що ніхто їх не турбував. «Братство прерафаелітів» складало календарі великих письменників та художників, щоб святкувати їхні ювілеї. Цей звичай поширився в багатьох країнах, і тепер можна урочисто відзначати тисячоріччя Арістофана, Ціцерона чи Вергілія на обох півкулях, і навіть імена, не настільки відомі світові, теж вимагають цієї честі.

Так зростає тягар дат, імен, творів, і рухати його стає дедалі важче. В документальних томах, кількість яких невпинно збільшується, десятки фахівців об’єднують свої зусилля, намагаючись дати панораму «літератури світу». Мені якось трапилася книжечка, видана безтурботного 1900 року, — вишуканий том близько 200 сторінок (і навіть з ілюстраціями), де автор упорався з п’ятдесятьма віками літератури від Єгипту, Вавілону й Китаю, охопив всю поверхню земної кулі від Тихого океану до Атлантичного. Польській літературі там відведено, пригадується, рядків десять. Загалом книжка була схожою на розписку в одержанні гігантського спадку, і уявлялося, що щасливий спадкоємець, розписавшись, спокійно бере ранкову газету.

Можна і в газеті зустріти таке підбиття підсумків двадцяти літературним століттям. Так, якось часопис «Britain Today» («Великобританія сьогодні») провів серед своїх читачів анкету з проханням назвати сорок найкращих книжок нашої ери, починаючи з першого століття. Відповіді надійшли з усього світу, і ось їх підсумки: на першому місці опинився «Дон–Кіхот», на другому — «Війна і мир», «Мандрівки Гуллівера» і «Знедолені» — на сьомому, «Мадам Боварі» — на одинадцятому, а «Кандід» — на сімнадцятому. Наприкінці четвертого десятка вдалося втиснутися «Трьом мушкетерам», але вже не вистачило місця ні для Бальзака, ні для Стендаля. А про польських письменників, ясна річ, ніхто навіть і не згадав. У цих відповідях вражає несподівана й незрозуміла шкала оцінок, яка зовсім не збігається з «офіційною», тобто встановленою критиками та істориками літератури. Це «думка читачів», про яку Паскаль дещо нерозважливо твердив, буцімто вона розумна й справедлива, але щоразу викликає подив. Досить, приміром, провести в газеті плебісцит на тему: хто заслуговує на Нобелівську премію, як називаються імена, що ніколи не спали б на думку людям, по–справжньому причетним до літератури. Скільки сміху викликав одного разу лист, адресований «Au plus grand poète de France» — («Найбільшому поетові Франції»). Пошта переслала листа Віктору Гюго, той у напливі скромності, навіть не відкриваючи його, переслав Мюссе, Мюссе переправив Ламартіну, а коли лист знову повернувся до Гюго, творець «Ернані» з гіркотою пересвідчився, що він призначався для віршомаза, який друкував римовані фельєтони у недільних числах однієї популярної газети. Якщо мова йде про письменників давніх, то тут примхи читацької маси приборкуються школою, підручниками, енциклопедіями.

Наше покоління заслуговує на довіру. Жодне попереднє так не дбало про забезпечення книжці якомога довшого існування. Ми створили безвідмовні засоби зберігання книжок. Великі бібліотеки в сейфах із заліза й бетона, розташованих у підземних галереях, захищають звичайний аркуш паперу від його одвічних ворогів — вогню й води — і вживають заходів для захисту книжок від руйнівних дій сучасної війни. Прийшов на допомогу мікрофільм, що дає змогу помістити в одній невеликій валізі вміст величезних бібліотечних залів, і на випадок небезпеки цю валізу можна заховати в надійному місці. Отже, ця мікроскопічна форма дає можливість зберігати багато віків не лише книжки, але й часописи і навіть газети, які врешті довелося б знищити: для них не вистачило б у сховищах місця і, крім того, вони все одно рано чи пізно спорохнявіли б через низьку якість паперу, на якому звичайно друкують газети. Більше того, виник проект випуску деяких творів у формі коробочок, що містять друкований текст, фотокопію рукопису, іконографію автора та його твору і, нарешті, голос автора, записаний на платівку.

Уже давно вжито заходів для збереження перших видань деяких сучасних книжок, за якими згодом ганяються бібліофіли, досить такій книжці стати рідкістю: в паризькій Національній бібліотеці такі примірники позначаються трикутною печаткою зеленого кольору. Їх або зовсім не видають читачам, або лише в поодиноких випадках. Звісно, не кожен автор удостоюється такої честі: вибирають тих, кого чекає безсмертя. Дирекція бібліотеки зберігає це в таємниці, літератори намагаються розкрити її, виникають сварки, претензії, образи. За чутками, є й такі, хто вдається до протекції для одержання «зеленого трикутника», не менш привабливого, ніж розетка Почесного легіону. Майбутнє, як завжди, обов’язково утне якийсь фокус, і бібліофіли XXV століття будуть заламувати руки, не знайшовши перших видань книжок, автори яких свого часу не визнавалися гідними «зеленого трикутника».

У порівнянні з нашою завбачливою епохою попередники — особливо від кінця античності до гуманізму — були страшенно недбалі й марнотратні. Що збереглося від античної літератури? Самі клаптики, як оті уривки пишних шат, що їх знаходять у гробницях і потім виставляють у музеях, пропонуючи нам милуватися ними як рештками коронаційних уборів фараона чи імператора. Софокл написав близько сотні драм. Есхіл трохи менше, до нас же від кожного з них дійшло лише сім. Понад дві третини спадку Евріпіда ми втратили. Від Арістофана вціліла одна десята. Алкей, Сафо, Тіртей, Архілох звертаються до нас у розрізнених і коротких фрагментах. Від багатьох лишилося тільки ім’я. Час від часу на якомусь єгипетському смітнику знаходять папірус, що вражає як нове, досі невідоме творіння давньої літератури; так, недавно знайшли повний текст однієї з ранніх комедій Менандра. Але гід сотень творів філософів — а серед них було багато геніальних — збереглися лише цитати, наведені Діогеном Лаертським, настільки обмеженим, що Моммзен назвав його «бараном із зсяотим руном». Величний ліс, який шелестить тисячами імен,