Алхімія слова - Ян Парандовський
Роль документа — остання надія книжок, зачеплених смертельним склерозом. До цього скромного рівня опускаються не тільки твори, позбавлені тих чи інших літературних якостей, але й потьмянілі шедеври, які відірвалися, наче метеорити, від своїх світів. Для того щоб літературний твір жив справжнім життям, треба, щоб і далі існував народ, який його створив, або принаймні жила культурна традиція цього народу. «Гілгамеш» читають крізь туман недосконалих перекладачів, у багатьох він збуджує цікавість лише як голос зниклої епохи, навіть може розчулити, захопити, та, по суті, лишається тільки предметом дослідження для невеликої групи ассірологів. Це стосується і перлин давньоєгипетської поезії, зрідка блиснуть вони далеким віддзеркаленням під пером сучасного поета, спокушеного якимось зворотом, загадковою метафорою, тональністю, проте їм ніколи не увійти в животворне коло духовних цінностей сучасної людини. Тому що не існують більше ні вавілоняни, ні єгиптяни, немає народної свідомості, здатної в цих літературних пам’ятках пізнати й оцінити творіння свого національного генія, а народи, які тепер живуть на їхніх землях, не перейняли тих традицій. Так могло б статися і з античною літературою, коли б Візантія не зберегла грецької традиції, а латинську не сприйняли б романські народи.
Істинно безсмертний літературний твір доти, доки не втратить здатності оновлюватись і мінятися в умах нових поколінь. Різні й незвичайні долі випадали книгам… Якщо твір мав таке довге життя, як «Іліада», «Енеїда», «Божественна комедія», він не раз змінювався, трактувався по–новому. Хто відгадає, яку «Іліаду» знали сучасники Гомера? Ті ж самі звуки, ті ж слова й вірші в кожному столітті пробуджували інші уявлення, проте неодмінно у чомусь схожі з попередніми, поки був живий дух античності разом з богами, рештками давніх звичаїв, тінню старих поглядів. Починаючи з середніх віків Гомер то віддалявся, то наближався, то виростав, то дрібнішав — протягом усього XIX століття він служив об’єктом вівісекції філологів. У наші дні знову повстав з мертвих. Ходив у народному вбранні, як сільський лірик, і вступав у замки й палаци, як придворний поет.
Компаретті, написавши «Вергілій у середні віки», створив щось на зразок фантастичного роману, змалювавши в ньому мандри римського поета серед вірувань, забобонів та марновірств середньовіччя. Автор четвертої еклоги виявився провісником спасителя, і про нього співали в церквах:
Мароне, перший серед перших Ти сповістив нам, що Христос явивсь.Вергілій був магом, чарівником, посвяченим у сокровенні таємниці мудрецем, йому приписувались відкриття та винаходи, яких людство марно очікує й по сьогодні. Данте знайшов у ньому поводиря по пеклу й чистилищу. Звільнений від легенд, він повернувся в епоху Відродження до простої і чесної слави поета і всіх нею затьмарив. Разом з іншими класиками античності був похований у бурхливу епоху романтизму, тривалий час перебував у ролі зброєносця з почту Гомера.
А Овідій став поляком. Досить було йому згадати в двох віршах про знання сарматської мови, як наші легковірні предки вже надали йому польське громадянство, з допомогою незграбної археологічної фальсифікації було доведено, ніби він похований у Польщі, і так вважали досить довго, навіть серйозні вчені Вишневський і Белєвський повірили в це.
Найрізноманітніші відтінки захоплення і байдужості, любові й ненависті супроводжують літературні твори протягом їх життя. Будь–яка зміна літературних уявлень, політичного ладу, суспільних доктрин, звичаїв, моди одразу ж своєрідно впливає на форму твору й нав’язує йому новий зміст. Чого тільки не вписували в текст «Гамлета»! А хіба його автор, проходячи крізь віки, не втратив навіть своє ім’я? Колись новий Компаретті збере й опише метаморфози, Шекспіра, що не поступаються своєю бурхливістю перед тими, через які пройшов Вергілій. Якщо мені не зраджує пам’ять, у Маколея є нарис про посмертну долю Макіавеллі, і виявляється, що від його імені походить одна з назв диявола в англійській мові.
Дорога літературного твору до читача завжди встелена несподіванками. В різних епохах цей твір читають щоразу інші читачі. Рідко буває, щоб твір зустрів визнання всіх верств суспільства, навіть однієї епохи, як, скажімо, було з Вальтером Скоттом, якого з однаковим задоволенням читали Гете й неотесані шотландські фермери, або з Сенкевичем, над трилогією якого втирали сльози і граф Тарновський, і селяни його маєтків. Звичайно твір стає надбанням однієї суспільної групи, а потім уже мандрує до іншої. «Робінзон Крузо» спочатку захоплював розважливих міщан, а потім ним заволоділи діти. Народні пісні, такі, як пісня про Косове поле або «Калевала», виходять з–під стріх, де про них скоро забувають, і потрапляють до еліти. Проте й еліта змінилася. Середньовічний рицарський епос призначався для придворних, для войовничого і освіченого лицарства, а в наш час ним цікавляться лише вчені та письменники. Якби не школа, така ж доля Чекала б на всіх класиків.
Класики є в кожній літературі, і кожен письменник, який себе поважає, плекає надію, що колись і він буде до них зарахований. Але товариство це дуже різнорідне. Справжнім геніям сусідують галасливі балакуни, які повторюють заяложені фрази, і ті, хто пише гладенько чи кучеряво, і елегантні стилісти, і афектовані кривляки. Пригадую, як на одному літературному зібранні нещиро обурився Марінетті, коли Каден–Бандровський назвав його класиком футуризму. Треба небагато, щоб у майбутньому це стало фактом. У класики посвячує звичай, сприяють цьому посвяченню застійні судження, а найчастіше — школа. Лівій Андронік зі своєю «Одіссеєю» примудрився протриматись у римській школі кілька століть, а відлуння його сатурнового вірша можна ще почути в творчості молодого Горація. Наші видавництва не знають міри, щедро нарікаючи класиками письменників зовсім несподіваних, складається враження, що в їхньому розумінні на це має право кожен померлий письменник.
У будь–якій країні школа забезпечує безсмертя або дуже довге життя багатьом письменникам, а давніх, особливо латинських, перетворила на божества.
