Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Тому виникає питання: чому вже через 8 років після створення язичницького пантеону в Києві великий князь і його оточення вибирають православ’я? Наведені вище думки дослідників про те, що політеїзм за своєю суттю не відповідав рівню розвитку слов’янського класового суспільства, не пояснюють цього — адже в інших суспільствах він існував, щоправда, після певної модернізації.
Мабуть, на вибір релігії у Київській Русі, крім багатьох інших причин (тісні контакти з Візантією, зрозумілі і прийнятні моральні критерії, зацікавленість в культурних та інших зв’язках), вплинула й сама специфіка феодального ладу. Адже, як відзначав А. Я. Гуревич, у феодальному суспільстві немає людей зовсім незалежних. Селянин підкорявся володарю, але й феодал був васалом вищого сеньйора; власник — хазяїн у своєму володінні, але воно являло собою феод, наданий за службу та покору. Поєднання прав сеньйора і обов’язків васала характерне для будь-якого члена феодальної ієрархії, аж до очолюючого її монарха — і він був чиїмсь васалом: або він склав присягу вірності імператору, папі, або вважався васалом Господа Бога. Володіння повним, остаточним суверенітетом цьому суспільству незнайоме.
Тому член феодального суспільства завжди від когось залежав, хоча б номінально. В цей час структура простору середньовічної людини повністю трансформується. І космічний, і соціальний, і ідеологічний простори ієрархізуються. Всі відносини будуються по вертикалі, всі істоти розміщуються на різних рівнях досконалості залежно від наближення до божества, яке вище Космосу, вище будь-якої людини у світі[589]. За такої вертикальної стратифікації суспільства на самій «горі» міг бути тільки один бог, в даному випадку — християнський.
Рис. 11. Збруцький ідол.
На Русі близько 988 р. було запроваджене православ’я як нова офіційна релігія. Але треба пам’ятати, що серед факторів, які впливають на трансформацію культури того чи іншого народу, найважливішим є стан його соціально-економічного розвитку. Можна впевнено говорити, що наприкінці X ст. східнослов’янське суспільство досягло високого рівня розвитку і «сильним світу цього» знадобилось нове ідеологічне обґрунтування змін, що сталися. Слід підкреслити, що вибір монотеїстичної релігії ще раз підтверджує справедливість інтерпретації Київської Русі як держави якраз феодальної, в якій відбувалися процеси, притаманні суспільствам такого типу.
Сам механізм прийняття нової віри Володимиром у Херсонесі (околиці сучасного м. Севастополя) «Повість минулих літ» описує досить детально: київський князь із своїм військом оточив місто, але всі спроби взяти його закінчилися безрезультатно. Допоміг русам місцевий житель Анастас, котрий вказав, де можна перекрити водогони й залишити городян без води. Це спрацювало. Взявши місто, Володимир поставив вимогу перед візантійськими імператорами: дружба й мир в обмін на згоду одруження з їхньою сестрою Анною. В результаті переговорів та виконання руських умов, хрещення Володимира і багатьох його дружинників відбулося в церкві св. Василія[590].
Після повернення до Києва почалося хрещення всієї Русі. З повідомлень письмових джерел видно, що акція була тривалою. Запровадження нової релігії не стало миттєвим за повелінням князя, воно наштовхувалося й на опір груп населення і вимагало примусових заходів. Так, у самій державній столиці народ був зігнаний до Дніпра, де його хрестили священики, що прибули із князем з Корсуня (Херсонеса), а також прибулі з Цареграда. Перед днем хрещення Володимир суворо попередив: «Аще не обрящеться кто заутра на рѣцѣ, богат ли, ли убогъ, или нищь; ли работникъ, противень мнѣ да будеть». Аналогічно відбувалося хрещення й у Новгороді Великому, де, як казали місцеві жителі, наближені великого князя: «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем».
Але сам процес прийняття нової віри показав Володимира Святославича як тонкого політика, який не тільки поставив себе на рівних з візантійськими зверхниками, але й примусив видати за себе їхню сестру. Цей випадок безпрецедентний для тих часів і зовсім не відповідав візантійській політичній доктрині. Та Русь нав’язала свою модель. В результаті прийняття нової релігії слов’янська спільнота Східної Європи стала ідеологічним партнером більшості середньовічних європейських країн, де також сповідували християнство. Позитивне значення прийняття християнства на Русі не підлягає сумніву. Окремі дискусії виникають тільки з питань, на які ж сфери людського життя більше впливала нова віра — на побут, мораль, культуру чи інші.
Поєднання письмових, архітектурних та археологічних матеріалів дає змогу виявити конкретні шляхи поширення нових вірувань (як і в розглянутому вище випадку одержавлення територій). Першим храмом, зведеним Володимиром, стала Десятинна церква на київському дитинці. Крім культової архітектури, ще одним індикатором поширення нових вірувань стала одна з форм поховального обряду: з використанням християнського канону захоронення не на давній поверхні землі, а нижче рівня горизонту. В околицях Києва комплекси з такою обрядністю відомі на некрополях IX—X ст. І це не дивно. Адже ще після походу русів в 60-х роках IX ст. на Константинополь патріарх Фотій у своєму окружному посланні заявив: «...так звані Роси і вони зараз змінили еллінське та нечестиве вчення, котре тримали до цього, на чисту і правдиву християнську віру; замість недавнього, ворожого до нас нашестя й великого насилля з любов’ю поставили себе в чині підданих та друзів. І так запалила їх любов і ревність до віри, що вони прийняли єпископа й пастиря та вітали християнське богослужіння з особливою ретельністю і старанням». Ця перша згадка про хрещення якоїсь частини русів деякими дослідниками визначається як незаперечна перемога нової релігії над слов’янським язичництвом.
Але не можна забувати, що християнізація була однією з форм зв’язків різних народів із Візантійською імперією та актом не тільки релігійним, але й (навіть більше) політичним. Таким шляхом Візантія поширювала сферу свого безпосереднього впливу і влади. Аналогічну мету переслідували й правителі франкської держави,
