Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Не бажає згаданий народ

ні з грецькою, ні з латинською

церквою бути єдиноподібним,

але відмінний від тієї і від іншої,

таїнства ні однієї з них не розділяє»[596].

Рис. 12. Язичницькі амулети і християнські символи.

Найважливішою рисою релігійних вірувань східних слов’ян початку II тис. н. е. (в їх масі) був синкретизм старих і нових ідей, які то існували поруч, то переплітались між собою. Давній світогляд не був витіснений повністю, він існував поруч з новими офіційними догмами, які все більше і більше набирали сил. Існування язичницьких традицій дратувало священнослужителів і через одне, і через два століття по запровадженні нової віри. Про це свідчать письмові пам’ятки та археологічні матеріали. Адже в комплексах X—XII ст. неодноразово зафіксовано різноманітні амулети-обереги, котрі нерідко трапляються разом з християнськими символами (хрестиками, енколпіонами, іконками). Це круглі та місяцеподібні підвіски — символи небесних світил, сокирки і крем’яні вироби — символи Перуна, шумлячі підвіски, звуки яких повинні були відігнати злих духів, ключики — символи багатства і його збереження, ложки — символи ситості, ікла (натуральні та зроблені з кістки більших розмірів) — обереги від пристріту, глиняні писанки, що символізували очисні відроджувальні сили.

Звертає на себе увагу одна деталь при картографуванні згаданих вище амулетів: якщо «зоряні» обереги виявлено переважно у закритих комплексах східніше Дніпра, то в правобережних районах частіше трапляються «перунові» амулети. Мабуть, це слід пояснювати популярністю різних язичницьких божеств в окремих районах південноруської території ще в попередній хронологічний період. Це також підтверджує думку тих дослідників, які вважають пантеон язичницьких богів Володимира спробою сконцентрувати навколо дружинного Перуна найбільш могутніх і популярних богів різних регіонів східнослов’янської ойкумени (напрошується аналогія з Римом). Водночас іконки та хрестики знайдено в основному в археологічних об’єктах центральних районів, зокрема біля Києва та основних міських центрів. Образним археологічним символом двовіри на Русі в перші століття II тис. н. е. є курган (ознака язичницьких вірувань), під яким небіжчик перебував у могильній ямі (один з основних канонів християнського поховального обряду).

Характеристикою світосприймання східних слов’ян ми дещо випередили розгляд подій політичного та економічного життя країни на початку ІІ тис. н. е., до аналізу якого переходимо.

Глава 4

Русь в XI ст.

Початок XI ст. характеризувався успішним розвитком Давньоруської держави як у економічній, так і в соціально-політичній сфері. Проте наприкінці правління Володимира цей бурхливий розвиток призвів до посилення відцентрових тенденцій у деяких давньоруських землях. Зовні це проявилося у виступах проти великого князя київського його синів, що сиділи князями-намісниками у різних князівствах Київської держави. Спочатку заколот проти батька готував Святополк, князь туровський, але був завчасно заарештований, а потім його утримували під наглядом поблизу великокнязівського двору, імовірно у Вишгороді.

1014 р. Ярослав, який сидів у Новгороді, відмовився виплачувати Києву щорічну данину — 3 тис. гривень, що збиралася з Новгородської землі. Дві тисячі йшли на утримання князівської дружини у самому Новгороді, а одна відсилалася до столиці. Розгніваний Володимир почав готувати військовий похід на Новгород. З Ростова було викликано одного з молодших княжичів — Бориса, який очолив великокнязівську дружину.

Проте поява печенігів на кордонах Русі примусила Бориса виступити з київською дружиною у прикордонну переяславську землю.

Хвороба та раптова смерть Володимира Святославича 15 липня 1015 р. різко змінила ситуацію у державі. Розпочалася феодальна війна, яка, втім, велася не стільки між різними землями Русі чи периферійними землями та центром, скільки була боротьбою за верховну владу у країні серед правлячої династії.

Великокнязівський стіл захопив Святополк, що перебував у Києві і якого активно підтримувало впливове вишгородське боярство. Не маючи стабільної підтримки, він став на шлях усунення інших претендентів, передусім Бориса, який стояв з військом на р. Альті на відстані одного переходу від Києва.

24 липня Бориса було вбито найманцями Святополка. Така ж доля чекала на Гліба муромського та Святослава древлянського. Гліба було вбито під Смоленськом, а Святослава по дорозі в Угорщину вже поблизу Карпат. Літопис передає наміри Святополка знищити всіх своїх братів («яко избью братью свою, и приму власть Рускую един»). Проте, імовірніше, він «знешкоджував» тих, хто не визнавав його влади і планував чи насправді розпочав боротьбу з ним.

Ярослав готувався до війни з Володимиром і викликав на допомогу загони варягів, коли вісник від сестри Предслави повідомив йому про смерть батька та події у Києві. Підтриманий новгородським боярством та варягами Ярослав рушив у похід проти Святополка.

Восени 1015 р. під Любечем відбулася битва, в якій війська Святополка зазнали поразки, а сам він утік до Польщі. Ярослав зайняв великокнязівський стіл («сѣде въ Кыевѣ на столъ отни»). Втім боротьба за володарювання на Русі не скінчилася.

Влітку 1018 р. проти Ярослава виступив тесть Святополка польський король Болеслав І Хоробрий. Крім поляків у поході брали участь угорські, німецькі та печенізькі війська. Після поразки на р. Буг Ярослав змушений був повернутися до Новгорода.

Київ залишився у руках Святополка, а вірніше в руках його польських союзників. Болеслав І вже через місяць повернувся до Польщі з великою здобиччю та бранцями (серед останніх була й княжна Предслава). За допомогу він отримав Червенські гради та, ймовірно, все Забужжя. Польські гарнізони, що розміщувалися навколо Києва, через постійні збройні сутички з місцевим населенням змушені були піти геть і залишили Святополка у Києві практично без підтримки. Ярослав тієї ж зими (1018—1019) з новими загонами варяг та новгородців виступив проти нього «и побѣди Ярославъ Святополка, и бѣже Святополкъ въ печенѣги».

Навесні 1019 р. Святополк ще раз за допомогою печенігів спробував повернути собі Київ та був ущент розгромлений Ярославом у жорстокій триденній битві на Летському полі (р. Альта). Святополк утік на захід й загинув десь «межю Чехы и Ляхы».

Час правління Ярослава Володимировича був періодом подальшої активної розбудови Давньоруської держави в різних її аспектах. Йшов подальший розвиток процесів, що виявилися при Володимирі. Як відзначив у своєму «Слові про закон і благодать» Іларіон, Ярослав «не рушаща твоих уставъ нъ утверждающа... иже недоконьчаная твоа наконьча акы соломонъ дадвова»[597]. Це стосується швидкого формування класів феодального суспільства, політичної системи, ідеології, розвитку економіки та культури.

Боротьба з місцевими автономіями, абсолютна влада великого князя київського, перемога доцентрових тенденцій у державі були основними принципами внутрішньої політики, яку, щоправда, далеко не одразу Ярославу вдалося втілити у життя. Головним зовнішньо-політичним завданням було відновлення старих кордонів на заході, підтримка дружніх та союзницьких відносин із