Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів
Таким чином, наприкінці правління Ярослава Володимировича Київська Русь являла собою могутню державу, кордони якої проходили від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до верхів’їв Волги. Зростали численні міста, підтримувалися сталі політичні та економічні зв’язки з провідними країнами Центральної та Західної Європи, Скандинавією, Візантією, східними країнами. Іларіон вправі був виголосити: «Не въ худѣ бо и невѣдомѣ земли владычьствовала нъ въ руськѣ яже вѣдома и слышима есть всѣми четырьми конци земли»[601]. І вірогідно, не випадково у графіті на фресці Софійського собору про смерть Ярослава Мудрого він названий царем.
Після смерті Ярослава Володимировича 20 лютого 1054 р. не сталося типового для тієї доби загострення боротьби за великокнязівський стіл. Ярослав, навчений досвідом батька встиг створити політичний заповіт й, вірогідно, ще за життя втілити його головні принципи. Автор «Повісті минулих літ» наводить його: «Се азъ отхожю свѣта сего, сынове мои: имѣите в собѣ любовь, понеже вы есте братья єдиного отца и матере. Да аще будете в любви межю собою, богъ будеть в васъ, и покорить вы противные подъ вы. И будете мирно живуще. Аще ли будете ненавидно живуще, в распряхъ и которающеся (сварячись. — Г. І.) то погыбнете сами, и погубите землю отець своихъ и дѣдъ своихъ, юже налѣзоша (яку вони здобули. — Г. І.) трудомъ своимъ великымъ»[602].
Ярослав закликав князів слухатися старшого брата Ізяслава як його самого: «Сего послушайте, якоже послушаете мене, да той вы будеть в мене мѣсто». Ізяслав як старший повинен був підтримувати порядок у державі, стежити, щоб князі не переступали «предѣл братний» й не виганяли один одного з своїх уділів: «Аще кто хощеть обидѣти брата своею, то ты помогай, его же обидять».
Держава була поділена між синами та племінниками Ярослава. Великим князем київським, верховним сюзереном став Ізяслав. Проте слід підкреслити, що цей поділ на удільні князівства, як і раніше, відбувся не на основі розвинутої васальної системи, а на основі «родового сюзеренітету». Держава належала всьому роду. Конкретний княжий уділ не передавався у випадку смерті князя спадкоємцю, а повертався до загального володіння[603].
Ізяславу дістався Київ, Новгород та Турово-Пінське князівство. Київська земля була добре економічно розвинута, з великою кількістю міських центрів (крім Києва — Вишгород, Білгород, Василів, Юр’їв, Іскоростень, Овруч тощо), потужним сільським господарством, різними промислами, сировиною для розвинутого ремісничого виробництва, з численними торговими шляхами як внутрішніми, так і міжнародними. Територія Турово-Пінського князівства увійшла до складу Київської землі, яка сама на цей час перетворилася на великокнязівський домен. А на півночі Русі великому князю належала Новгородська земля з обширною територією, багата на промисли, з розвинутою торгівлею. Стратегічно Київська та Новгородська землі складали основну вісь Київської держави.
Другому сину, Святославу, Ярослав надав Чернігівську землю, яка у другій половині XI ст. була найбільшим князівством Русі. Крім земель у басейні Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки чернігівському князю належала Тмутаракань. Територія була вкрита численними населеними пунктами, серед яких Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Путивль, Брянськ, Любеч тощо. Через чернігівські землі проходили торгові шляхи, які з’єднували центр Русі з її Північним Сходом, регіоном Волги, Кавказом.
Третій із Ярославичів — Всеволод — зайняв Переяславське князівство, якому на той час належали землі по Остру, Пслу, Ворсклі, Сулі, а також Ростово-Суздальські території. Близькість Переяслава до Києва зумовила його значення як трампліна для оволодіння великокнязівським столом і водночас його повну залежність в майбутньому від столиці. Географічне положення Переяславського князівства було вигідне й тому, що являло собою щит, який захищав Київ та центральні райони Русі від нападу кочовиків.
Молодші Ярославичі зайняли столи, які ще не грали великої ролі в державному житті. Ігор отримав Володимир з Волинню, а В’ячеслав — Смоленськ, Червенські гради (пізніше Галичина) дісталися Ростиславу — сину померлого Володимира Ярославича.
Велике та стратегічно важливе Полоцьке князівство залишилося за Всеволодом Брячиславичем. Втім, воно займало осібне становище як спадщина не Ярослава Мудрого, а його старшого брата Ізяслава Володимировича. Але полоцький князь визнав зверхність великого князя київського.
Реальна сила Ізяслава та його політичний авторитет у державі були недостатніми для одноосібного правління країною. Практично склався тріумвірат старших Ярославичів, що протримався майже 15 років, протягом яких вони спільно діяли.
Так, старші Ярославичі звільнили з порубу свого дядька Судислава, якого ув’язнив ще Ярослав Мудрий. Разом вони вирішують після смерті В’ячеслава 1057 р. перевести князя Ігоря з Володимира-Волинського до Смоленська, а Волинь приєднати до великокнязівського домену. Після смерті Ігоря 1060 р. Смоленськ не одержав нового князя, а попав у залежність від Переяславля. Ярославичі 1060 р. здійснили успішний похід на торків, унаслідок чого останні назавжди перестали бути загрозою для Русі, перейшли до розряду «своїх поганих».
Разом старші Ярославичі виступали проти намагань Всеслава Полоцького звільнитися повністю з-під влади Києва. У битві на Немізі в березні 1067 р. князі розбили дружини Всеслава, а потім, незважаючи на клятву, схопили під час переговорів полоцького князя з двома синами й заточили до порубу у Києві. За їхнього правління було складено юридичний кодекс, який відомий під назвою «Правда Ярославичів».
Посилення політичної влади Чернігова та Переяслава не викликало протиріч з Києвом чи відцентрових тенденцій у цих князівствах. Навпаки, в економічному та культурному плані вони ще більш зблизилися. Саме ці землі й визначили ядро Руської держави[604]. За свідченням літопису, спільні акції князів очолював Ізяслав як державний сюзерен. Він очолював і військові походи проти чуді та голяді, які воювали Новгородську та Псковську землі, проти половців, які з’являлися на південних кордонах і почали вдиратися в межі Русі у 60-х роках XI ст. Брати визнавали ієрархічну зверхність Ізяслава.
Проте події 1068 р. призвели до фактичного розпаду тріумвірату. Влітку цього року на територію Переяславського князівства вдерлися половці. Проти них виступили Ізяслав разом із Святославом та Всеволодом. На р. Альті відбулася битва, в якій князі зазнали жорстокої поразки, загинуло багато руських воїнів. Ізяслав та Всеволод втекли до Києва, а Святослав до себе у Чернігів. Кияни, зібравши віче на Подолі на «Торговищі», звернулись до великого князя з вимогою зброї та коней для продовження боротьби з половцями. Відмова Ізяслава виконати вимоги віча спричинилася до перетворення останнього на народне повстання проти князя та його адміністрації. Повсталі звільнили з порубу полоненого Всеслава полоцького й оголосили його великим князем. Великокнязівський двір, а також двори інших феодалів було пограбовано. В історіографії існує гіпотеза, що стихійне повстання, киян було вміло спрямоване прихильниками Всеслава,
