Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Рис. 10. Змійові вали на території Середнього Подніпров’я (за М. П. Кучерою).

Змійові вали не потребували постійного перебування контингенту захисників. Вони самі по собі служили перешкодою і в цій ролі виправдовували своє призначення, коли з появою печенігів південні кордони Русі залишились неукріпленими. Виконання оборонних функцій без безпосереднього залучення військових підрозділів вивільняло людські ресурси для оборони вузлових укріплених пунктів — щойно зведених міст і фортець. Ще одна особливість Змійових валів — це те, що вони стали якісно новим історичним типом давніх оборонних споруд. Укріплення-городища з’явились на території сучасної України ще за доби енеоліту. Але будівництво суцільних захисних рубежів на значних територіях було під силу тільки політичній організації з централізованим управлінням, новими соціальними відносинами й вищим рівнем суспільного виробництва. Згадані вали уособлюють епоху суворих іспитів суспільства, організованого не за племінними, а за територіальними ознаками, з досить розвинутою соціальною структурою, значним за обсягом сукупним додатковим продуктом, власним економічним потенціалом. Вони були побудовані не рабами-військовополоненими, а феодально залежним населенням Київської Русі.

Одне з головних завдань Змійових валів — стати на заваді тривалим набігам та захопленню давньоруських земель, не дати можливості включити їх у систему кочівницьких випасних угідь. Цієї мети було досягнуто[586].

Характеризуючи діяльність Володимира, слід зазначити, що входження Русі в європейський світ спричинилося до зміцнення відносин з багатьма країнами — Німеччиною, Римом, Вірменією, Польщею, Швецією та ін. Дипломатичні стосунки за часів Володимира (вони тривали й за його нащадків на київському столі) закріплювалися династичними шлюбами. Тільки від семи офіційних дружин великий князь мав більше 10 синів, які, підростаючи, допомагали батькові в управлінні державою.

Серед акцій, спрямованих на розв’язання завдань політичної консолідації країни, важливе значення, мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі й князівства, де ще правили залежні від Києва місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Овруч — Святославу, Волинь — Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Як відзначає П. П. Толочко, ця реформа ліквідувала владу місцевих «світлих князів», покінчила з автономією земель. Всі вищі щаблі феодальної влади виявилися в руках одного князівського роду. Система відносин між соціально різними групами населення стає регламентованою.

Від Києва до «віддалених міст» прокладались «дороги прямоїзжі», що відбилось й у билинах, пов’язаних з ім’ям Іллі Муромця. Героїчна епоха була оспівана і феодальним літописцем, і народом. Адже вона єднала феодальну та народну основи, а князівська політика об’єктивно збігалася із загальнонародними інтересами. Але передача влади своїм синам якоюсь мірою спричинилася до смерті самого Володимира. Збираючись у похід проти непокірного Ярослава і, певно ж, перехвилювавшись, бо син вирішив не передавати Києву частину зібраної у Новгороді данини, старий князь занедужав і помер. Це трапилося 15 липня 1015 р. За давніми звичаями, його тіло перевезли в санях із заміської резиденції в Берестові до Десятинної церкви на київському дитинці й поховали в мармуровій домовині. На похорони прийшло все населення: «...плакашася по немь, боляре аки заступника ихъ земли, убозии аки заступника и кормителя».

Але без розгляду ще однієї акції Володимира Святославича характеристика його діяльності була б дуже неповною. Йдеться про офіційне запровадження християнської релігії на Русі наприкінці X ст., що слід розглядати на широкому історичному фоні і передусім як протистояння давнім язичницьким віруванням. Останнє узагальнююче дослідження на цю тему підтверджує думку, що наприкінці І тис. н. е. існувало не тільки примітивне марновірство села, але й державна язичницька релігія міста та соціальних верхів з розробленим епосом, з уявленнями про божественне походження князівської влади, різноманітним ритуалом та поширеним жрецьким статутом, який володів таємницями тонко розробленої символіки[587]. Не випадково Володимир намагався шляхом «модернізації» — тобто створення пантеону язичницьких богів — зберегти панівне становище старих вірувань. Після приходу до влади він «...постави кумиры на холму внѣ двора теремного: Перуна деревина, а голова его серебряну, а усъ златъ, и Хоръса, и Дажьбога, и Стрибога, и Мокошь»,— повідомляє літопис.

Але така характеристика автохтонної системи якоюсь мірою суперечить традиційній схемі заміни на рубежі двох тисячоліть старих ідеологічних уявлень новими. Адже більшість дослідників вбачала і вбачає основну причину запровадження християнства на Русі в невідповідності старих, певною мірою примітивних, поглядів та ідей, що сформувалися за первісного ладу, новим державним відносинам. На думку цих істориків і філософів, для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці знадобився новий бог. Унаслідок всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства обрала християнство за православним обрядом як найбільш вдалу релігійну доктрину.

Без сумніву, князівському оточенню імпонувала ідея божественного характеру влади візантійських василевсів та боговибраності християнської імперії. У державі, з якою Русь контактувала досить тісно, православні ієрархи, за окремим винятком, не претендували на верховенство над могутньою світською владою. Православна церква у Візантії, що існувала в умовах централізованої держави, не була носієм універсалістських тенденцій, як це було з папством у Римі, а, навпаки, проповідувала єднання церкви і держави. Тож такі взаємовідносини відповідали й особливостям східнослов’янського суспільства на рубежі І та II тис. н. е. Тому константинопольське православ’я знайшло підтримку на Русі. Але цьому передували «іспити віри», як їх назвав літописець у статті під 987 р., коли представники князівського оточення активно знайомилися з догмами майже всіх світових релігій — магометанством волзьких булгар, іудаїзмом хозарських євреїв, католицтвом і православ’ям Риму та Константинополя. Такі «релігійні експертизи» самі по собі вже свідчать про інтенсивні пошуки на Русі оптимального варіанту удосконалення ідеологічної надбудови держави. І тільки після цього вибір було зроблено.

Найважливішим внеском церкви у становлення та розбудову давньоруської ранньофеодальної організації обґрунтовано визнавався ідеологічний: перенесення на Русь, пристосування і застосування у нових умовах класичних ідей давньосхідного та візантійського суспільств і держав про природність панування та підпорядкування в людському суспільстві, про божественість походження влади, про працю як прокляття, що лежить на людині споконвіку, з моменту її появи за межами раю[588]. Крім цього християнство сприяло певному розвитку духовності (звички, мораль, етика і т. д.), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав, а також античної спадщини. Все це відповідало ідеологічній моделі розвитку Русі.

Але поки що не все до кінця з’ясовано в цьому питанні. Складається враження про певну однобокість у поясненні цього складного та багатогранного явища. Нагадаємо,