Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

У галузі ідеології та культури тривало засвоєння найкращих традицій і досягнень православного християнства та візантійської культури.

Проте перший період княжіння Ярослава не відзначався стабільністю політичної ситуації. Великокнязівська влада була значно послаблена. Її авторитет та силу доводилося зміцнювати й постійно доводити наявність цієї сили. Так, 1021 р. князь полоцький Брячислав захопив та пограбував Новгород. Ярослав здійснив стрімкий похід проти полочан і розбив їх на р. Судомирі, повернувши захоплену здобич до Новгорода. Як вважають дослідники, не пограбування Новгорода було головною метою походу Брячислава. Ймовірно, йому потрібний був вільний річковий шлях верхів’ями Західної Двіни до головної магістралі шляху «з варяг до греків»[598]. Ярослав, показавши свою силу, віддав Брячиславу два ключові пункти на цьому відрізку (Усвят та Вітебськ). Таким чином, полоцький князь перетворився на вірного спільника, який був «за один» з київським князем до своєї смерті.

1023 р. проти Ярослава виступив інший брат — Мстислав Тмутараканський, який прославився перемогами над касогами на Північному Кавказі. Мстислав був вдалий полководець, мав велику войовничу дружину із загонами хозар та касогів. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Новгороді, він підійшов до Києва. Проте Київ не піддався йому, і Мстислав відійшов до Лівобережжя й осів у Чернігові. Ярослав 1024 р. виступив проти нього разом з великим варязьким загоном на чолі з Якуном. У жорстокій битві під Лиственом Ярослав зазнав поразки і знову втік до Новгорода.

Незважаючи на такий сприятливий розвиток подій, Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав право Ярослава на стольний град держави як старшого в роду. Ймовірно, тут свою роль зіграла позиція київського боярства. 1026 р. було укладено мирний договір у Городці під Києвом, за яким Русь поділили по Дніпру. Лівий берег з Черніговом залишився за Мстиславом, а правий з Києвом — за Ярославом. «И начаста жити мирно и в братолюбствѣ и уста усобица и мятежь, и бысть тишина велика в земли»[599],— відзначив літопис результат миру у Городці. Договір сприяв широкому економічному та культурному прогресу країни. Припинилися внутрішні усобиці, зовнішня та внутрішня політика була спільною, держава перебувала у спільному володінні династії, нових окремих владних структур не утворювалося. Певною мірою започаткувалася система дуумвірів, яка найбільш повно проявила себе вже наприкінці ХІІ ст.

Ярослав із Мстиславом здійснюють ряд походів на заході та північному заході. 1030 р. Ярослав повернув Белз та, перемігши чудь, заснував м. Юр’єв (сучасне Тарту). 1031 р. — Ярослав з Мстиславом повернули Червенські землі. Вони також повоювали польські землі й вивели звідти багато полонених, частину яких Ярослав оселив на берегах р. Рось, а наступного року «поча ставити городы по Роси», створюючи нову укріплену лінію проти печенігів.

Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за висловом літописця, «единовластець Руской земли». Авторитет його та сила в державі були незаперечні. Того ж року він з невідомих причин (можливо, підозра у якихось сепаратних діях) заточив у київський «поруб» свого брата, псковського князя Судислава.

Характерною ознакою успішного розвитку різних земель стало кам’яне будівництво у Києві, а також Чернігові, Новгороді, Переяславі. Столицю держави було оповито новою лінією могутніх укріплень. Територія «Верхнього міста» Києва в цей час збільшилась у вісім разів.

Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчать про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті суспільства. За правління Ярослава було розширено Статут Володимира, церква отримала нові привілеї.

Надзвичайно важливим актом у політичному та ідеологічному житті Русі стало обрання 1051 р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Руська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Останній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єктивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для суто мирських потреб імперської політики Візантії. Це була перша спроба утворення національної автокефальної Руської церкви. Іларіон відомий також як один з перших на Русі письменників та філософів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава, без сумніву, був значним. Проте цей факт обрання митрополита з місцевих ієрархів не перетворився на традицію. Вірогідно, він став можливим завдяки високому авторитету великого князя та самого Іларіона.

Видатних успіхів у цей період досяг розвиток культури. При митрополичій кафедрі та великокнязівському дворі переписувалися та перекладалися книги, збиралися церковні та історичні твори. Тут, а також при монастирях та храмах, дворах феодалів засновувались книгозбірні, школи. Широкий розмах церковного та світського будівництва сприяв швидкому розвитку архітектури та монументального мистецтва.

Міжнародні зв’язки стали ще більш інтенсивними та багатогранними. Київ підтримував тісні контакти з Польщею та Угорщиною, Францією та Англією, різними землями Німеччини та Скандинавії і, звичайно, з Візантією. Після походів 1030—1031 рр. на Польщу та повернення Червенської землі відносини з європейськими країнами були цілком дружніми. Ярослав навіть надавав військову допомогу польському королю Казимиру.

Відносини з Візантією були більш напруженими та суперечливими. Політика, спрямована на незалежність як у державних, так і в церковних справах, зростаючий політичний авторитет та торгова активність Русі — все це викликало протидії різних кіл Візантійської імперії.

Джерела повідомляють про сутички на константинопольському ринку між візантійцями та руськими купцями, коли останнім було завдано великих збитків, а одного знатного русича вбито. Приблизно в цей же час було розгромлено склади та пристань руського монастиря на Афоні. Ці події збігаються з появою на імператорському престолі 1042 р. Константина IX Мономаха, який провадив антируську політику[600].

Можливо, ці події або загальна спрямованість візантійської політики (джерела про це напевне не вказують), зумовили великий похід Русі на Візантію. Проте руський флот на чолі із старшим сином Ярослава Володимиром та воєводою Вишатою потрапив у шторм. Більша частина лодій була викинута на берег, а решту атакував візантійський флот. Володимиру з частиною кораблів вдалося пробитися на Русь, але багато дружинників разом з Вишатою, що поверталися суходолом, опинились у полоні. Вишату було відпущено через три роки після укладання мирного договору. Через деякий час відносини Київської Русі з Візантією нормалізувалися і 1052 р. були закріплені династичним шлюбом сина Ярослава Всеволода з царівною Марією з династії Мономахів.

1036 р. було здійснено останній великий напад на Русь печенігів, які обложили Київ. Ярослав прийшов з Новгорода на допомогу з варягами та новгородцями. Під час битви на «поле внѣ града», де потім було збудовано Софійський собор, печенігів було вщент