Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

у «гарнізонах» була різною, але не перевищувала п’ятої частини всіх жителів — мабуть, це був оптимальний склад для підтримання стабільності в мікрорегіонах і конкретних населених пунктах. Сама ж археологічна ситуація у межиріччі Дніпра і Десни в X ст. уможливлює розгляд деяких спірних питань по-новому. Зокрема, це стосується вищезгаданих подій 968 р., коли великокнязівську сім’ю у Києві до приходу Святослава визволяв воєвода Претич, що швидко прийшов з Лівобережжя. У зв’язку з цим висловлювалось кілька думок: князівського столу в Чернігові не було, чернігівський князь був у болгарському поході й т. ін. Але наявність контингентів великокнязівської дружини в чернігівській окрузі дає змогу припустити, що якраз ці формування, повністю залежні від центральної влади, першими кинулись виручати з біди княгиню і княжат, розуміючи, чим може для них закінчитись ця ситуація у випадку перемоги печенігів. Цікаво, що кочівники одразу сприйняли їх як передовий загін великого князя (навіть не задумавшись, чому вони прийшли з лівого берега Дніпра, коли Святослав знаходився на південному заході). Сама ж місцева чернігівська династія, мабуть, тихо і без особливих ексцесів припинила своє існування трохи пізніше — за часів Володимира Святославича.

Але поширення влади Києва відбувалось не тільки на найближчі міста та їх околиці в межах «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна (Чернігів, Переяслав та ін.). Весь механізм одержавлення на початковому етапі характеризується так: «Поширення влади «Руської землі» над центрами з підвладною їм територією на широких просторах східноєвропейської рівнини не означало, що суцільно вся територія східноєвропейської рівнини була тоді ж освоєна державною владою. Всередині цієї величезної території залишились великі простори, на котрі фактично не поширювались дань і суд; на інші місця вони могли поширюватись номінально або нерегулярно. Різноплемінна територія, що тяжіла до цих центрів, колись племінних, здебільшого розширювалась поволі, віками, заповнюючи простори, на котрі раніше фактично влада не поширювалась. Міста, що перебували під владою «Руської землі», навколо котрих росла під власна їм територія, були центрами «областей» — земель, майбутніх «самостійних напівдержав». В такому ж становищі перебували і три головні центри південноруської, або «Руської землі». Навколо кожного з них також росла територія, що тяжіла до нього, захоплюючи ближні племінні землі; таким чином, коли склались території з південних «областей»-князівств, кордони їх відходили далеко за межі давньої «Руської землі»[582].

Не будемо висвітлювати процес поширення влади Києва на землі Поволжя, північні та центральні регіони східнослов’янської ойкумени — це виходить за межі тематики. Стосовно ж південноруської території слід зауважити, що археологічні матеріали і комплекси (городища, поховання зі зброєю, монетні скарби) дають можливість виявити початкові напрями феодалізації та одержавлення окремих земель і мікрорегіонів. На Лівобережжі Дніпра це прослідковується у двох напрямках. Перший з них Чернігів — Сновськ (сучасний Седнів) — Стародуб. Кінцевим пунктом тут у X ст. був район Кветуні на середній течії Десни нижче Брянська, де розташовувався аналогічний шестовицькому дружинний табір — опорний пункт великокнязівської влади. У синхронних похованнях зі зброєю на цьому напрямі зафіксовані різні обряди захоронення, що вказує на різноплемінний склад населення у прилеглих воєнізованих пунктах. Тобто підкорення населення нових земель було справою всієї «Руської землі» на чолі з київськими зверхниками. У згаданому районі деякі дослідники, за даними письмових джерел, визначали ще один напрямок поширення політичної влади київської феодальної знаті: Чернігів — Новгород-Сіверський. Але ця теза не підтверджується наявними археологічними матеріалами. Мабуть, інтенсивний процес феодалізації у цих місцях розпочався пізніше, ніж на вищерозглянутому напрямі по ріках Снов і Вабля — десь наприкінці X ст., коли (як показали спільні дослідження Новгорода-Сіверського київськими, московськими та чернігівськими археологами) тут з’являється державна фортеця.

Другий генеральний напрям феодалізації та одержавлення земель на Дніпровському Лівобережжі простежується з району літописного Переяслава Руського на Курськ. Велика щільність автохтонного населення на південному сході лісостепової смуги призвела до підвищеної уваги держави на ранньому етапі її утворення до цього району — було з кого брати побори. Проте не завжди процес входження в нові класові структури був мирним. Про це, зокрема, свідчать дослідження пам’ятки VIII—XIII ст. біля сучасного с. Журавне Сумської обл. Тут, як і в районі Новгорода-Сіверського наприкінці І тис. н. е. спостерігалася значна концентрація об’єктів носіїв роменської культури (вірогідно, існував центр малого племені, що входило в союз сіверян). Великокнязівська дружина знищила його в другій половині X ст., про що красномовно свідчить горілий шар на городищі роменської культури, де життя більше не відновлювалося. В результаті польових робіт тут, крім численних фрагментів роменської ліпної кераміки, окремих заглиблених будівель цього ж часу, знайдено один уламок давньоруського гончарного горщика. Пізніше поруч із згаданим городищем виникає політико-адміністративний і торговельний опорний пункт державної влади. Слід зазначити, що напрямок Переяслав — Київ освоювався дещо пізніше, ніж попередній (ближче до кінця століття).

Обидва розглянуті напрямки з концентрацією цікавих археологічних пам’яток дають змогу стверджувати, що феодалізація і тісно пов’язана з нею християнізація в цьому регіоні Південної Русі йшли передусім по окраїнах «Руської землі». І тільки пізніше, коли були «взяті в лещата» внутрішні райони розселення літописних сіверян, почалося планомірне одержавлення всієї території. Можна припустити, що наприкінці X ст. місцева знать південноруських земель остаточно перейшла на бік центральної влади. Цікаво у зв’язку з цим, що біля с. Камка в околицях Новгорода-Сіверського два поховання зі зброєю (тобто дружинні) було виявлено на рівні давнього горизонту. Факт захоронення на рубежі двох тисячоліть за місцевими сіверянськими традиціями підтверджує якраз думку про перехід автохтонної верхівки у підпорядкування Києва в часи остаточного одержавлення внутрішніх районів Дніпровського Лівобережжя.

Переходячи до розгляду археологічних пам’яток цього часу на території від правого берега Дніпра до Карпат, згадаємо ще раз літописний Пліснеськ, де зафіксовано сліди перебування контингенту військової дружини Святослава Ігоровича. Це й не дивно. Адже територія Прикарпаття відігравала важливу роль у протистоянні давньоруської, давньопольської та давньочеської держав. Згадане місто, розміщене у верхів’ях Західного Бугу, Стиру і Серету (зв’язаних з Віслою, Прип’яттю, Дністром), було важливим стратегічним пунктом. Не випадково воно мало 9 ліній укріплень. Слід, зокрема, звернути увагу на той факт, що територіальні завоювання Болеслава Хороброго доходили, але не поширювались на землі у верхів’ях Західного Бугу[583]. Можливо, польського зверхника було спинено саме силами згаданого гарнізону. Матеріали цієї пам’ятки вказують на певні контакти із землями сучасних Чехії і Словаччини: в кількох курганах виявлено золоті пластини, вкладені в рот померлим (своєрідний «обол мертвого»). Такий звичай спостерігається лише на великоморавських могильниках (Нехвалин біля Кийова, Микульчиці). Мабуть, звідти він і був запозичений населенням східнослов’янського регіону, але не отримав