Алхімія слова - Ян Парандовський
Кривдить свою батьківщину письменник, який без особливих причин (а такі рідко бувають) відмовляється від існуючих насправді населених пунктів і замінює їх вигаданими, надто коли він вигаданим і незвичним іменем нарікає старовинне місто, що заслуговує на повагу (Клериків у Жеромського), коли плутається в назвах вулиць. Цим ніколи не грішив Бальзак, у нього представлено всю Францію з її містами й селищами: Іссуден у «Парубоцькому господарстві», Дує — в «Пошуках абсолюту», Алансон — у «Старій панні», Сомюр — в «Євгенії Гранде», Ангулем — у «Двох поетах». Тур — у «Турському священику», Лімож — у «Сільському священику», Сансер — у «Провінційній музі». Всіх не перелічиш. А Бальзак писав у часи, коли ще були в моді нині вже не вживані звороти на зразок: «Це сталося в місті N або X». Аноніми, криптоніми чи псевдоніми породжувались несміливістю авторів, які не наважувались помістити дію роману в певне й відоме середовище, побоюючись або зачепити чиюсь амбіцію, або сумніваючись у своїй майстерності, бо легше створити образ вигаданий, ніж правильно й художньо відтворити існуючий у дійсності, адже кожен може перевірити, наскільки це відтворення точне. Іноді справу вирішує проста зручність. Франс у «Сучасній історії» створив типове провінційне місто, що зміг зробити, пригадавши всі раніше бачені ним французькі провінційні міста, а виїздити з Парижа з метою правильно відтворити топографію якого–небудь Діжона чи Гренобля йому не хотілось.
Багато залежить від темпераменту й особистого смаку письменника. Проте буває, що письменник перестає бути вірним собі. Наприклад, Міцкевич заявляв, що відчуває відразу до назв міст, яких немає на географічній карті, і до королів, яких немає в історії, а тим часом примудрився так замаскувати своє Сопліцове в «Пані Тадеуші», що з півдюжини маєтків під Новогрудком претендують на честь бути володіннями Судці. Важко було б вимагати від Стендаля, який усе життя вдавався до конспірації, щоб він пішов на більшу відвертість стосовно своїх героїв. Ту ж схильність до містифікацій проявляв і Вацлав Берент: у «Порохні» він жодного разу не обмовився про те, де відбувається дія, а «Живе каміння» оповив таким туманом, що всякі здогади будуть марними.
Дещо інші речі ми зустрічаємо в Пруста. Цей доскіпливий і скрупульозний дослідник свого малого «великого світу» фантазував з непідробною пристрастю. Він вигадав безліч географічних пунктів, які так гармоніювали з французьким пейзажем, що ми ладні звинуватити географічну карту в недоглядах, коли не знаходимо на ній цих міст. І Пруст здобув унікальну перемогу: містечко Ільє приєднало до свого найменування прустівське Комбре й нині називається Ільє–Комбре, причому справа йде до того, що перша частина цього подвійного найменування може зникнути, і в географічних назвах майбутньої Франції лишиться Комбре — два склади, створені фантазією поета.
І у виборі прізвищ позначається індивідуальність, стиль, смак письменника. У поганих авторів звичайно й прізвища героїв обрано невдало. Такі скреготливі прізвища, як Ржавич, Зджарський, Джажджинський, хоча й можуть зустрітися в житті, спокусять лише дуже невибагливе перо. Один з найобмеженіших французьких романістів Абель Ерман у якомусь романі змалював польку й дав їй ім’я княгині де Коломеа–Пшемисл. А втім, не лише він припускався таких похибок: польським іменам і прізвищам в іноземній літературі не щастить. І чого ж вимагати від белетристів, якщо професор Сорбони Шарль Брюно в одній із своїх статей стверджує, що Кельце по–французьки називають Сандомир. Ми не лишаємось у боргу й платимо тим же невіглаством народам, від нас віддаленим, досить нашій уяві забрести в їхні краї.
He менш показовим буває вибір назви книжки. Тут виявляються смаки й нахили, іноді неусвідомлені, тенденції, яким даний твір покликаний служити, нарешті мода або звичаї епохи. У деяких випадках перевага віддається скромності й простоті назви, в інших — її незвичності,заплутаності, загадковості. Ельжбета Дружбацька проявила певну невибагливість, коли назвала свою поему так: «Фортеця, богом вознесена, п’ятьма брамами замкнута, се душа людська з п’ятьма відчуттями». Інші поети в цей же період і в більш ранні часи споруджували назви на цілу сторінку, як у перших виданнях драм, Шекспіра, де в титул виносилося щось на зразок короткого змісту п’єси. Заявляє свої права й настрій, що панує в дану епоху, — веселощі чи смуток, несміливість чи дерзання, життєрадісність чи меланхолія, в періоди, коли панував сентименталізм, чулі серця важко було б привабити якоюсь сухою назвою. Любителі символів обирають для назв квіти, зорі або слова, які містять у собі приховану ідею твору, його зміст. У назві може опинитись будь–яка частина мови, навіть прислівник, навіть дієприслівниковий зворот, як, наприклад, у Честертона «Generally speaking» — «Загалом кажучи».
Часто читачі вважають, що назва так зразу й звалилася на першу сторінку рукопису. Іноді справді таке трапляється, проте рідше, ніж думають. У авторів буває багато турбот з назвами, вони міняють їх по кілька разів, радяться з іншими, рахуються з думкою видавця. Роман Флобера спершу мав називатися «Карфаген», згодом назва помінялася на «Саламбо». «Вогнем і мечем» Сенкевича попервах називався «Вовче лігво». Сенкевич змінив назву за порадою одного з друзів. Назву другої книги його трилогії «Поток» придумав Генкель, редактор «Варшавської бібліотеки». Авторові належить назва лише третьої частини: «Пан Володийовський» — найпростіша з усіх.
Називати твір по імені головного героя — звичай такий же давній, як і «Одіссея», а для античної трагедії він був непорушним правилом. Незважаючи на всю ясність і виразність такої назви, іноді вона могла привести до непорозумінь, як, наприклад, у випадку з «Паном Тадеушем», де персонаж, що носить це ім’я, не підходить на роль головного героя.
Назва — це символічний знак, який виділяє даний твір серед інших, коли твір стає безсмертним, цей символ набуває особливої чарівності. Трапляється, що твір або цілком поглинає автора, як «Пісня про Роланда», «Нібелунги», «Казки тисячі й однієї ночі», або ж від автора лишається бліда тінь, до якої немає діла
