Алхімія слова - Ян Парандовський
Записні книжки, блокноти, теки з розрізненими аркушами — все це необхідний реквізит у роботі кожного письменника. Вони або супроводжують книгу в процесі її виникнення, або служать заздалегідь зібраним архівом вражень, спостережень, нотаток, які можуть знадобитися. Поети записують у них рими, початок вірша, метафору. Класичним прикладом служать записні книжки Теннісона з його подорожей по Корнуеллу, острову Уайт і Ірландії — є в них і начерки пейзажів, і короткі, як спів птаха, уривки віршів. Не менш цікаву записну книжку показував мені колись Юліан Тувім. Виданий (дуже неохайно) щоденник Жеромського[5] виріс саме з таких кишенькових записничків, куди письменник занотовував враження, цитати, короткі описи, зроблені найчастіше олівцем, поспіхом. Щось схоже було знайдене в паперах Анатоля Франса і частково опубліковано як «Cahiers intimes». Альфонс Доде так описує свої petits cahiers (маленькі зошити): «Вміщені тут спостереження, думки іноді займають не більше рядка — рівно стільки, щоб дозволити згадати жест, інтонацію, в подальшому використані й розвинуті в якомусь творі. У Парижі, в подорожах, у селі ці записники заповнювалисямимохідь, без думки про майбутнє їхнє використання».
Доде забув додати: в ці книжки він вносив також імена й прізвища, що привернули його увагу. Романістові й драматургу — особливо плідним — треба дуже багато комбінацій складів, за якими людських індивідів розрізняють одне від одного в метриках, документах на вивісках і на могильних пам’ятниках. Письменник сам їх там вишукує, а крім того, черпає з гербовників, адресних книжок, газет. Оскар Уайльд іменував аристократів у своїх комедіях красивими назвами гірських місцевостей в Англії, польський письменник Юзеф Вейсенгоф для своїх Костків, Лігензів, Збараських звертався до вимерлих аристократичних родів. Пруст створив свій власний «Готський альманах» з фантастично заплутаними генеалогічними деревами.
У житті люди звичайно не вільні вибирати собі ім’я й прізвище. За винятком нечисленних випадків псевдонімів чи змін прізвищ, вони носять з покірністю, твердістю або гордістю ім’я й прізвище, одержані при народженні. Однак нерідко трапляється, що доля проявляє певну творчу винахідливість. На кожному кроці ми зустрічаємо людей, які перебувають у дивовижній гармонії зі своїм прізвищем, їх навіть важко уявити з іншим, прізвище стає ніби ієрогліфом, котрий символізує фізіономію, характер, фах. Іноді навіть здається, що прізвище керує людиною, немовби приносить щастя чи нещастя, провіщає майбутнє.
Письменники не хочуть виявитись менш винахідливими, ніж доля, тому обирають для своїх героїв прізвища дуже обачливо. Правда, їм іноді сприяє щасливий збіг обставин. Випадково почуте прізвище як метеор вдирається в клубок думок про життя безіменного досі героя. Так, на голову Дюамелю буквально впало з вивіски на розі вулиці Сен–Жак прізвище Салавен — воно й досі красується над кондитерською крамницею. А бляшанка дріжджів з назвою населеного пункту Нехтіце, побачена Марією Домбровською в якійсь крамничці, не тільки підказала письменниці прізвище героїні «Ночей і днів», але й зовсім особливим чином вплинула на процес роботи над романом. Прізвище зростається з образом, здається, що його неможливо замінити іншим. Флобер, назвавши героя «Виховання почуттів» Фредеріком Моро, ні за що не погодився змінити його, хоча йому й муляла неприємна обставина, що в околицях Руана жила сім’я з таким прізвищем. Подібні неприємності мав і я з прізвищем Гродзіцьких у романі «Небо в огні», що привело читачів до певних непорозумінь, та вже нічого не можна було змінити. Прізвище стає для персонажа книжки таким же незамінним, як характер чи зовнішній вигляд.
Протягом багатьох віків література використовувала так звані «промовисті» прізвища, які ще зовсім недавно зустрічалися в комедіях, а можливо, й тепер ще не вимерли в якихось малохудожніх творах. В усіх мовах, починаючи з грецької, яка перша їх створила (а у греків імена й справді були «промовисті», як і наші питомі польські), повторювались у найрізноманітніших ситуаціях дивні прізвиська, рівноцінні масці й костюму персонажа. Вони відповідали принципу спрощеної літературної психології, яка дуже любила зупинятись на типах і характерах, вдаючись до персоніфікації певних рис і моральних недоліків. Персонажі, які виступали під цими промовистими вивісками, уособлювали собою тільки одну рису характеру, і їх палила лише одна пристрасть, а все інше в їхній людській особистості ніби зовсім і не існувало. Класична французька драма, взявши з грецьких міфів Федр і Андромах, робила з них символи людських почуттів, живі, полум’яні, стражденні, але відірвані від часу й від середовища. Автори п’єс і романів XVII — XVIII століть чинили за прикладом природодослідників, котрі давали рослинам і тваринам грецькі або латинські назви, що підкреслювали якусь особливість даного виду або просто–напросто красиво звучали. Тоді повно було Ерастів, Клітандрів, Альцестів. Ці альковні герої могли обмінюватись один з одним іменами, як вони обмінювались коханками. Їм на зміну прийшли Юлії, Коріни, Валерії в супроводі Густавів, Октавів, Конрадів — імена, які ще такі дорогі нашим дідам.
Прізвище справжнє, дійсне стає необхідністю саме для тих персонажів, які в книзі постають як реальні люди з певної епохи, середовища, суспільного прошарку. Тільки та сукупність рис, якою індивіди розрізняються між собою в житті, сукупність рис, які визначають їхню особисту долю, заплутану, сповнену суперечностей і несподіванок, — тільки вона вимагає старанно складеної метрики. Чи можна уявити собі Вокульського, героя «Ляльки» Пруса, під умовним «промовистим» прізвищем. Але це заслуга не лише XIX століття і ще того менше епохи реалізму. Тримальхіон Петронія, Донкіхот і Санчо Панса, Емілія Галотті й Мінна фон Барнгельм Лессінга за прізвищами й по суті своїй належать до тих виразних, повнокровних постатей, які нашій уяві говорять більше, ніж найвигадливіші ходи у фабулі роману.
Реалізм, який розквітнув у XIX столітті й демократизував літературу, надзвичайно розширив світ вигадки (у самого лише Бальзака в «Людській комедії» виступає п’ять тисяч персонажів), і література до сьогодні заповнена юрбою, яка не піддається лічбі, де є святі без церков, королі, невідомі історії, князівські роди, не фіксовані в жодних генеалогічних книгах, вигадані фінансисти, що керують біржами всього світу, промисловці, не відзначені в енциклопедіях, нарешті, мешканці міст і сіл, де вони не живуть, хоч існують
