Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко
3. Найвразливішим місцем цієї “дохристиянської” книги є вражаюча суперечність її тексту тому мовному станові, який був притаманний протоукраїнцям і загалом східнослов’янським племенам другої половини І тис. н. е. Це стосується різних мовних рівнів, але найбільше проявляється на лексико-семантичному та структурно-фонетичному, що докладно дослідив у спеціальній статті про походження т. зв.“В(е)лесової книги” один з провідних представників українського порівняльно-історичного мовознавства Орест Ткаченко. Найперше, що впадає в очі будь-якому мовознавцеві, це величезна кількість як для протоукра-їнського язичницького тексту церковнослов’янських елементів, які являють собою адаптовані давньоруським середовищем старослов’янізми, що сформувалися на базі со-лунсько-македонського діалекту давньоболгарської мови. За підрахунками О. Ткаченка, таких одиниць налічується 439. Уже на самому початку “оригіналу” вжита форма “Влесова” з неповноголоссям в основі, яке притаманне південно- і західнослов’янським мовам. Та й сама назва відповідного слов’янського божества подається в книзі як Влес, а характерні для східнослов’янського мовного середовища Велес і Велесова дали пізніші інтерпретатори “пам’ятки”. Цей список продовжують збережені в усіх варіантах структури на зразок злато, градіе, времени, млека. Влас-
тиві старослов’янізмам звуки й звукосполуки представлені у формах врщате, вржда, на полноще та багатьох інших. Частину таких одиниць становлять псевдостарослов’яніз-ми, тобто форми, штучно утворені за подібністю до церковнослов’янських: наприклад, жденоуть замість женоуть, іакожде замість іакоже. Відомо, що старослов'янська писемність з її південнослов’янськими ознаками поширилася в Київській Русі в Х-ХІ ст. у зв’язку з прийняттям християнства, де функціонувала у формі церковнослов’янської мови, тому масове закріплення відповідних форму “руській дохристиянській” книзі було нереальним.
Продовжує список лексичних і формальних алогізмів у тексті так званої"В(е)лесової книги”зндчнд кількість слів і морфем27, які належать окреміш слов’янським мовам, що розвинулися в християнський період. Із сербської мови тут представлені суньцє, Црнобъзе, дажд, в яких відбиті притаманні лише їй і хорватській мові фонетичні явища: розвиток на місці псл. -ьі- голосного -у-, на місці псл. -с- -серб, і хорв. -ц-, на місці -ь- голосного повного творення -в-; з польської хлуд “холод”, ренці “руки”, злоті “золоті”, длуга “довга”, слонце “сонце” (дивно, що сонце позначено формами з двох мов, жодна з яких не відповідає східнослов’янським фонетичним законам); із чеської вейце “яйце”, пшимо “прямо”, слзы “сльози”, мьлоуеі “говорить, мовить” та ін.; з російської должен “повинен”, ісчезніе “зник(ла)”, ра-ботаті “робити, працювати” та ін.; з української велыка “велика”, вирны “вірний”, Білебог “Бїлобог” (не зрозуміло, чому Чорнобог названий по-сербськи або по-хорватськи, а Білобог - по-українськи); з білоруської да ядуць “нехай їдять”, до Ра ріаце“до Ра ріки” та ін. Окремі слова за своїми ознаками можуть належати одночасно двом або кільком сучасним слов’янським мовам (наприклад,крв“кров”у словацькій, сербській і хорватській) або буди створені як гібридні з морфем різних мов (наприклад, польсько-болгар-ське дежде, білорусько-церковнослов’янське пршшгц, східнослов’янсько-чеське чіузема та ін.).
4. Не можна оминути таку річ,як сумнівна репутація тих осіб, які могли бути абобулипричетнимидо“знайдення”так зва-ної“В(е)лесовоїкниги”. Це стосується О. І. Сулакадзева, котрий був відомим збирачем старовини і водночас умілим фальсифікатором архаїчних речей, і останнього зберігача “пам’ятки” Ю. П. Миролюбова, погляди якого на історичні події та роль у них Росії надто повно збігаються з відбитими в оприлюдненому ним тексті “дохристиянського рукопису”
З огляду на наведені факти, особливо на масовість протиприродних для тексту “пам’ятки” форм, О. Ткаченко назвав її “своєрідним панслов’янським суржиком”, зробивши переконливий загальний висновок:
"Отже, і з самої мови, а достоту мішанини мов, у "В(г)ле-совій книзі ” і безпосередньо з її змісту випливає, що принаймні в основній масі у теперішньому вигляді цей твір великодер-жав ницько-російський, євразійський, христ иянсь ко-православ-ний, основною ідеєю якого є створення всеслов’янської, православно-християнської імперії під проводом росіян, і цю ідею, щоб вона була лише стравною і водночас набула характеру священного заповіту славетних слов'янських предків, завуальовано “під старовину” за допомогою своєї “всеслов’янської” мови. І треба бути гранично наївним або занадто засліпленим жаданням бачити в бажаному дійсне, щоб у цьому злегка замаскованому політичному памфлеті державника-шовініста бачити “скрижалі буття українського народу” бо найімовірніше - це "скрижалі небуття” (державного і, напевне, національного) українського й інших слов’янських народів, за винятком російського” (Зазнач, праця. - С. 50-51).
Такого погляду дотримуються практично всі вітчизняні й зарубіжні мовознавці та переважна більшість представників інших галузей науки. Досить відзначити, що в працях таких відомих істориків української мови, як С. П. Бевзенко, В. В. Німчук, М. А. Жовтобрюх, М. М. Пещак, Г. П. Півторак, 1. А. Панькевич, О. Горбач, Ю. Шевельов, О. Й. Пріцак, останні з яких працювали в ідеологічно не заангажованій діаспорі, навіть згадок немає про “В(е)лесову книгу” або натяків на її автентичність, як немає їх в “Енциклопедії українознавства” чи в найавторитетнішому лінгвістичному виданні “Українська мова: енциклопедія”, де докладно аналізуються “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ” та інші пам’ят-ки української мови. Тому викликає великий подив той факт, що в шкільній програмі ця “антинаукова й анахронічна щодо приписуваної текстові “Книги” давнини мовна суміш” (Ткаченко О. С. 49) вивчається як “дохристиянська писемна пам’ятка”, а не продукт сучасної міфотворчості, який компрометує науку й духовно розколює націю. Через проявлену відповідними працівниками МОН України некомпетентність і поступливість перед спокусливими легендами, а також внаслідок політизації питання етно- і глотогенезу українців виникла серйозна психологічна та ідеологічна проблема для національної консолідації, бо науковці протиставляються міфотворцям як “непатріотичні консерватори” “справжнім патріотам”.
Офіційна увага й підігрівання подібних національних міфів свідчить про хворобу росту українського суспільства, на яку цивілізовані європейські країни вже перехворіли, бо позбулися комплексу меншовартості або, навпаки, імперських зазіхань. Так, уХІХст. відомий славіст В. Танка здійснив талановиті підробки так званих Зеленогірського й Краледвірського рукописів з “благородною” метою довести першість чехів та їхньої писемності в слов'янському світі. Ставлення до цих фальсифікацій стало лакмусовим папірцем на визначення патріотизму чехів у XIX ст. та лояльності до них іноземців. І лише титанічні зусилля видатного чеського історика мови Я. Гебауера, який певний час сприймався в суспільстві як ворог власного народу, та висновки інших вітчизняних і зарубіжних славістів розвіяли цей міф. І чехи знайшли в собі сили визнати науково обґрунтовану правду, гідно вийшли з громадянського протистояння, показавши приклад слов’янським і неслов’янським народам духовного очищення від ілюзій та національного порозуміння, як це згодом було зроблено і в питання відродження чеської мови. Нам
