Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко
Зрозуміло, що прийняте в академічних колах спілкування професійних учених свідомо виключає дискусії з дилетантами чи непрофесіоналами. Ми можемо спостерігати тільки обмін ударами у вигляді рецензій (надзвичайно рідкісних з боку вчених) та гучних піар-кампаній (яким надають перевагу творці народно-історичної міфології). Тому найбільш прийнятна форма оцінки -час від часу робити і публікувати огляди навколонаукового марення, як де прийнято робити на Заході23. А ще - побільше й частіше розповідати зацікавленій публіці про результати реальних досліджень в царині археології та давньої історії. Можу запевнити, що ці результати доволі цікаві самі по собі, без усяких вигадок,
Василь Лучик
доктор філологічних наук, професор НАУКМА
Ш До питання про автентичність так званої “В(е)лесової книги”
Набуття Україною державної незалежності викликало посилення в суспільстві зацікавленості питаннями етно- й глотогенезу1 народу. Попри природні дискусії та постійні пошуки нових фактів і аргументів національна наука щодо цього дійшла одностайного висновку, суть якого полягає в тому, що українці як окремий слов’янський етнос, подібно до більшості європейських народів (англійців, іспанців, французів, чехів, поляків, болгар тощо), почали зароджуватися в епоху раннього середньовіччя. Етнокультурним підґрунтям для їхнього виокремлення стали нащадки східнослов’янських племен антів і склавинів, на протоукраїнському діалектному масиві яких з Х-ХІ ст. поступово сформувалася власне українська мова з притаманними лише їй фонетичними, лексичними, словотвірними та граматичними рисами. Саме в цей час з'являються і перші відомі писемні пам’ятки української мови, перелік і зміст яких досить добре вивчені вітчизняними і зарубіжними славістами (див,: Українська мова: енциклопедія. - К., 2004. - С, 453), Разом з тим, усупереч археологічним, історичним, антропологічним, мовознавчим та іншим науковим даним набувають поширення різного роду міфи, в яких стверджується, що предками або й “першими українцями” були трипільці (V-III тис. до н. е.), чия мова нібито вплинула на українську, що українці існували як “арії” ще від часів виникнення індоєвропейської родини, тому їхня мова лежить в основі багатьох індоєвропейських тощо. Одним з таких міфів, хоч І ближчих до реальності, є визнання автентичності так званої “В(е)лесової книги” яку дехто вважає давньоукраїнською писемною пам’яткою V-IX ст. н. е. Книга начебто була виконана на дерев’яних (дубових) дощечках, з яких до сьогодні не збереглося жодної. Існує лише російськомовний “переклад” кни-
Глотогенез - процес виникнення мови.
ги й одна фото дощечки з десятьма рядками тексту. На дій підставі в Україні й була видана груба книга під назвою: “Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу. І тис. до нової доби - І тис. нової доби”. (К., 7502 (1994). - 316 с.). Але розглянемо питання по порядку.
Я Чи існують реальні підстави припускати, що протоукраїн-ці V-IX cm. мали свою писемність і створили нею власні книги, однією з яких могла бути “В(е)лесова книга”?
Існують, їх декілька. По-перше, в історичних джерелах прямо чи посередньо згадується використання в цей час "русами” письма, з яким, зокрема, 860 р. у Корсуні (Херсонесі) зіткнувся Костянтин, - тобто за три роки до того, як разом із Мефодієм він створив автохтонну старослов’янську графіку. У зв’язку з цим в основі “В(е)лесової книги” могло лежати якесь спотворене дописемне джерело або його копія. По-друге, зміст “В(е)лесової книги” подає той дух і світогляд давньої доби, які могли бути характерними для протоукраїнців другої половини І тис. н. е., зокрема язичницьке світосприйняття й вірування слов’янських племен тощо. Саме ця, достатньо художньо відтворена в “пам’ятці” образна система й духовна енергетика дохристиянської доби дала підстави деяким літературознавцям (див., наприклад, присвячені цьому питанню книги Г. Клочека, Б. Яценка) говорити про її достовірність. По-тре-тє, наявність поодиноких мовних рис, які могли б належати дохристиянському літопису: окремі специфічні літери, які відсутні в кирилиці й глаголиці, притаманні гір о гоукраїнськи м діалектам деякі звуки, наприклад, дифтонги24, архаїчні форми аориста25 та імперфекта26. У зв’язку з цим той хронологічний ланцюжок, який частково відновлюють вірні прихильники історії “В(е)лесової книги” виглядає правдоподібним, хоч і важко доказовим.
Це, звичайно, не всі аргументи, більшість з яких суто гіпотетичні, що використовують прихильники автентичності “В(е)-лесової книги”. Але вони бувають часом аргументами лише для літературознавців та культурологів. Що ж до мовознавців, то для них у кожному разі значно переважають конкретні факти, які не залишають щонайменших сумнівів стосовно фальсифікацій-ної природи цієї “пам'ятки’’. Такі факти виявляються насамперед у лінгвістичній площині, бо автентичність будь-якого тексту матеріально можна встановити за його формальними та змістовими ознаками, які повинні узгоджуватися з мовним та історичним станом суспільства відповідної доби.
До основних контраргументів належать:
1. Відсутність бодай однієї дощечки “оригіналу”, достовірність якої можна було б перевірити методами сучасної науки, або історичної згадки про неї, а також сумніви щодо наявності створеного на власній основі систематизованого письма як засобу ділового листування й написання творів язичницької літератури, бо в дописемні часи східні слов’яни використовували пристосоване для ділових потреб грецьке письмо.
2. Зміст так званої “В{е)лесової книги” часто суперечить реальним історичним подіям, письмовим фіксаціям, сучасним теоріям щодо етномовного розвитку слов’ян. По-перше, анонімний автор цього твору вважав,що слов’яни прийшли на давньоруські землі з Індії, що не підтверджується жодною з найпоширеніших у славістиці теорій їхньої прабатьківщини: середньонаддніпрянською, вісло-одерською, дунайською, карпатською, надчорноморською, задніпровською (деснянською), балтійською. Середиьоазійська теорія походження праслов’ян та індоєвропейців була популярна лише в першій половині XIX ст., коли після відкриття санскриту ця найперша з-поміж індоєвропейських писемна літературна мова стародавніх індійців тимчасово вважалася спільното індоєвропейською прамовою. По-друге, шлях слов'ян на Наддніпрянщину пролягав з Росії (“од Росіє”), хоча топонім Росія вперше фіксується в писемних пам'ятках з XIV ст. і є похідним від давнішого Русь. По-третє, по дорозі з Росії слов’яни побудували кілька міст і лише згодом їхній ватажок Кий заснував місто з назвою
“Індікиїв”, - але ця назва за відомий час існування Києва ніким і ніколи не згадується. По-четверте, з Індії слов’яни прийшли язичниками, основу яких становили руські племена, навколо яких повинна відтворитися колишня єдність, а для цього необхідно “славянским ручьям слиться в Русском море”. Вони були готові до прийняття християнства, справжньою вірою якого є православ’я, а західні слов’яни сповідують хибну віру, себто католицьку. Але, зазначимо, розкол
