Новітні міфи та фальшивки про походження українців - Наталія Миколаївна Яковенко
До числа варіацій на тему ДРН фактично належать і останні праці етнолога В. Г. Балушка (2004, 2005), який дійшов висновку про народження українців у кінці ХІІ-початку XIII ст. Якщо український народ з’явився на світ лише напередодні татарської навали, то хто населяв княжий Київ та Південну Русь у Х-ХІІ ст.?
Двохсотрічна історіографія передбачає три можливі варіанти відповіді на це питання; 1) великороси; 2) давньоукраїнці; 3) давньоруська народність, В. Балушок заперечує перші дві версії відповіді, а значить лишається третя - все та ж давньоруська народність. Отже, версія народження українців на межі ХН-ХІІІ ст.
В. Балушка, бажає він того чи ні, фактично передбачає існування до XIII ст. на землях Південної Русі міфічної, на думку більшості сучасних дослідників, давньоруської народності.
Раптова поява вісім сторіч тому на землях Південної Русі українців фактично, свідчить про зміну населення в регіоні, а це не фіксується ні письмовими, ні археологічними, ні антропологічними джерелами. Виходить Володимир Мономах ще не був українцем, а його онуки українізувалися. Ніщо не свідчить, що в княжих Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі та Галичі на початку XII ст. мешкав один народ, а вже у кінці цього ж сторіччя - інший (українці). Якщо ж останні були прямими генетичними спадкоємцями своїх попередників на цих землях, то часом народження українського етносу слід вважати не рубіж ХІІ-ХІИ ст„ а час появи на історичній арені цих попередників, не зважаючи на те, що вони користувалися етнонімом “руські”, а не “українці”. Адже середньовічні народи нерідко змінювали етноніми. Волохи стали румунами, московіти - росіянами, а руські - українцями. Якщо на початку XIII ст., на думку В. Балушка, формування українців завершилося, то очевидно почалося воно раніше. Безперервність етнокультурного розвитку на етнічних українських землях від антів та склавинів V-VII ст. через Південну Русь, козацьку Україну до сучасних українців переконливо свідчить про їх народження саме в ранньому середньовіччі.
Проблема давньоруської народності не є суто науковим питанням. Вона безпосередньо впливає на широке коло політичних проблем не тільки України, але й усієї Східної Європи. Без її вирішення неможливо з’ясувати справжній час появи на історичній арені українців, росіян, білорусів. А без цього концепція історії Східної Європи лишається незавершеною. Фактично зберігається підґрунтя для неоімперських квазіісторичних побудов політиків колишньої метрополії.
Про “трипільську Аратту” тут вже було сказано достатньо. Тому до цього кола концепцій я вже звертатися не буду.
И Ранньосередньовічні витоки європейських націй
Як зазначалося, ранньосередньовічна концепція походження українців розроблялася кількома поколіннями українських вчених і на початку XX ст. була сформульована в загальних рисах М. Грушевським (1898, 1904). За роки радянської влади, попри ідеологічний тиск і репресії, джерельна база проблематики суттєво поповнилася. Особливо це стосується її археологічної складової. Якщо в Радянському Союзі повноцінно досліджувати україногенез було просто небезпечно, то дослідники української діаспори продовжили розробку цієї важливої тематики (Петров, 1992, Чубатий, 1964).
За роки незалежності пошуки витоків українського народу поновилися і в Україні. Цій проблематиці присвячені праці сучасних дослідників Я. Дашкевича (1993), М. Брайчевського (1995, 2002), Я. Ісаєвича (1991,1995), Г. Півторака (1993), В. Барана (1998, 2002), Л. Залізняка (1995-2006), С. Сегеди (2001), В. Балушка (2004, 2005). Крім історії дослідження проблеми україногенези, у цих працях подаються нові факти і аргументи, залучаються сучасні методики, наукові підходи і принципи на підтвердження і подальший розвиток започаткованої ще у XIX ст. класиками української історії та етнології ранньосередньовічної концепції походження українців. Зокрема отримано висновок про її відповідність універсальним законам етнічного розвитку європейських народів (Залізняк, 1997,2001).
До таких загальновизнаних сучасною європейською етнологією засадничих принципів етнічної історії середньовічної Європи належать наступні:
1. Методологічний підхід до етносів як етнокультурних організмів, що в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезінтегруються, розчиняючись серед сусідів.
2, Вік етносу визначається ретроспективно, шляхом встановлення за допомогою різних дисциплін (історія, археологія, мовознавство, етнографія, антропологія тощо) початку безперервності етнокультурного розвитку конкретного народу.
3. Переважна більшість європейських народів, що мешкають в зоні культур но-історичного впливу Римської імперії, народилися в ранньому середньовіччі у V-VII ст. (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін,).
4. Племінний етап розвитку європейських етносів почався на зорі середньовіччя і закінчився в ІХ-Х ст. іх консолідацією у власних державах (Англійській, Французькій, Чеській, Сербській, Польській Давньоукраїнській та ін.), які нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів, набуваючи форм середньовічних імперій (Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь).
5. У відсталих провінціях імперій в процесі їх колонізації метрополією зароджувалися молоді постімперські етноси. Вони виникали внаслідок синтезу місцевих традицій з мов-но-культурним комплексом імперського народу-завойов-ника і починали власне історичне буття з моменту відокремлення від імперії. Так, на варварській периферії Римської імперії народилися романські народи (іспанці, португальці, французи, румуни та ін.). Іспанська імперія породила іспаномовних мексиканців, чилійців, аргентинців, перуанців, венесуельців, кубинців тощо, Англійська - англомовних американців, канадійців, австралійців, Португальська - бразильців, Французька - квебекців.
Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із зазначеними універсальними законами етнічного розвитку середньовічної Європи. Римська імперія, як відомо, була фундаментом середньовічної Європи. Вона успадкувала державну релігію Риму - християнство, римське право, греко-римську інтелектуальну спадщину, культуру, мову. Латина стала мовою церкви, науки та дипломатії західноєвропейської цивілізації. Дезінтеграція Римської імперії була настільки значущою подією для Старого Світу, що з неї починають нову історичну епоху - Середньовіччя.
Розпад будь-якої імперії супроводжують війни, які метрополія веде з колишніми колоніями та сусідніми державами. Не випадково падіння Риму збіглося з великими пертурбаціями на континенті, відомими під назвою Великого переселення народів. Поступово ситуація стабілізувалася. Тому безперервність розвитку європейських етносів у зоні культурно-історичного впливу Риму простежується саме з доби відносної стабілізації у ранньому середньовіччі. З цієї причини саме в цей час у V-VII ст. зародилися згадані великі етноси Європи.
У Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Надчорномор’я головним чином в межах України, Тому етиоісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони Східної Європи і наближався до темпів історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи, що розвивалися під потужним впливом античної гре ко-римської цивілізації.
Тому безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що
