Аналітична історія України - Олександр Боргардт
* * *
І. Сталін, закінчивши всього тільки духовну семінарію, зумів обвести круг пальця своїх конкурентів – союзників, абсольвентів світової слави Оксфорду та Ґарварду (до чого ж непомірно роздутою буває слава цього світу!), впевнено наклавши руку на половину Європи. Бо був, схоже на те, неординарною людиною, яку одні й досі безпідставно вважають «гєнієм чєловєчєства», а другі – не менш безпідставно, – всього тільки звичайним злочинцем. Він не був ні ґенієм, ні військовим, але був добрим політиком дещо стратеґом (попри грубу помилку з Фінляндією) та орґанізатором; а до того мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси гарматного м’яса. Тому й переміг.
* * *
Не сталося весни народів і ще з однієї причини. По «звільненні Європи» негайно розпочалося нове Велике Полювання, не гірше від отого славетного з 1937. «Союзники» – служки на побігеньках у «Вєлікого Сталіна» (може – крім американців) – вишукували повсюди людей, які свого часу збігли від совєцького поневолення, та передавали їх Сталіну, звідти, де не було його власних окупаційних військ. Добровільно виконували в Західній Європі функції довгих рук КҐБ. Особливо ретельною була в цьому доблесна британська армія, що підчас війни відзначалася, тільки єдино, не перемогами над німцями, а своїми доблесними евакуаціями. Спочатку з Дюнкерку, потім із Крети, потім… Особисту відповідальність за ці злочини проти людства несе Гарольд Мак Міллан, що згодом дослужився до прем’єр-міністра Великобританії. Жертвами цього полювання на відьом могли стати всі. Емігранти (дехто – ще з часів революції), військовополонені з німецьких таборів, що бажали уникнути таборів совєцьких, ті, що пішли з німцями з окупованих земель, остарбайтери, – чи не всі могли бути видані англійцями НКВД. Їх пасажирськими ешелонами відправляли на схід, де на кордоні пересаджували у товарні ешелони, які йшли вже просто до Сибіру і далі, до Колими. Лише дві країни Європи, так ніким і не окуповані, Швайцарія та Ліхтенштайн, – не видали жодної людини.
Припинив цю вакханалію наш Іван Багряний, який з табору для переміщених оприлюднив брошуру, в якій ясно й чітко роз’яснював, чому він не хоче повертатись до тоталітарної держави. Брошурою зацікавились американці та негайно цикнули на своїх не в міру старанних британських попихачів.
Так Великобританія в цій війні відзначилася двічі. Спочатку продавши Гітлерові в Мюнхені Чехословаччину, а потім щедро віддавши Сталіну всіх тих, хто не хотів жити під ним. А, спитаємо, що вона за це (та з цього) – мала? Чи все це тільки заради того, щоб згодом перетворити власну розвідку на кубло та розплідник совєцьких шпигунів? – дивні люди…
* * *
Війна найбільше далася взнаки двом країнам Європи – Білорусі та Україні. Їх шматками Росія розплачувалася з Польщею два десятки років тому, за оту нищивну поразку Будьонного з Тухачєвскім на Віслі. Тепер настала їх черга. По них німці вільно просувалися вперед, а от здача німцям російського Смолєнска була в секретному наказі № 66 військам Західного напряму, – прирівняна до «ізмєни Родінє». Відносно легко (а найправдоподібніше – навмисно) віддавши їх (Білорусь та Україну) під німецьку окупацію. Сталін не помилився. Бо німці, така ж сама «раса господ», – так само безоглядно винищували повсюдно національно свідому еліту інших народів. Хоч, і віддамо їм належне: ніхто з них не пнувся підчас окупації перевести нечисленні українські школи та університети, що спомоглося відкрити наше українство, – на німецьку мову. Але, у справі нищення небажаних людей союз Гітлера та Сталіна бездоганно пропрацював усю війну. Гестапо сумлінно виконувало чорну роботу НКВД, а Бабин Яр та подібні йому – стали німецьким продовженням сталінського ҐУЛАҐу.
Таке ставлення мало свої наслідки, та рух опору в Україні надовго став проблемою № 1, що для Берліна, що для Москви.
Французьку комуністичну партію називали потім «партієй расстрєлянних», та… Не всі знають справжню причину. Справа в тому, що з початку війни та аж до червня 1941, французькі комуністи слухняно співробітничали з німцями – поки дружили Сталін та Гітлер. Після цього виловити їх, мало не всіх, та ліквідувати підчас окупації, – не становило великого труду. Цікаво, що коли десятки років потім у Ліоні судили військового злочинця, гестапівця Клауса Барбьє – його захищав відомий адвокат-комуніст. Вирок був символічний, бо Барбьє пригрозив здемаскувати провокаторів гестапо, на той час – чільних осіб Франції; не тільки комуністів від Жоржа Марше, але й «діячів опору».
Чогось подібного не було і не могло бути в Україні, де опір окупантам був із самого початку очолений націоналістами. Під впливом політичного ґенія Степана Бандери – ОУН–УПА стала на той час (і взагалі) єдиною у світі справжньою демократичною силою. Яка воювала не з Гітлером проти Сталіна, або ж зі Сталіним проти Гітлера (як оті «союзники»), – а воювала проти тоталітаризму взагалі. От цим людям, на відміну від багатьох, – нема в чому дорікнути.
Повертаючись до тодішнього гасла «Гроссдойче рундфунк», можна з чистою совістю використати його на свій спосіб: якщо всі воювали за себе (а так дійсно було), то бійці УПА були єдиними на світі, хто воювали за відтворення справедливості, як такої. За волю, незалежність та людську гідність; проти імперіалізму, тоталітаризму та поневолення.
Проти Гітлера та Сталіна воювали свідомі українці – душа справи, але – не тільки вони. До них поступово приєднувалися інші, – татари, узбеки, вірмени, – військовополонені. Були й жиди, що рятувалися від гітлерівського нищення. Це була справжня дружба народів, чиста та щира, закріплена потім в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН).
Не вони, несмертельні герої Української Повстанської Армії визволили тоді Україну. Але їх сумління є чисте – вони зробили для цього все, що могли. Набагато більше, ніж звичайні люди. Бо їх надихали ідеї вольності, свободи народів та гідності людей. А таке щось – важко применшити.
