Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, – вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте – «Пролєтаріі всєх стран – соєдіняйтєсь!» – все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), – почула безпомилково: її час настав; слушний час.

Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але – на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони – «западниє дєржави», нагадаємо знову, – не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні – в принципі, – могла.

Отже, пакт Молотова-Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був – неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і… не виступив, уміло підставивши тільки-но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.

Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, – запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву «Вєлікой Отєчєствєнной», та для нас – українців, – такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, – прискорив план «Барбаросса» (підписаний 18.12.1940).

* * *

Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження «Велікой Отєчєствєнной», – «на нас прєдатєльскі напалі!» Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.

Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але… Перемагає тільки одна сторона.

Постійні нагадування тодішнього «Гроссдойче рундфунк» – «Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!» – так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва «Вєлікая Отєчєствєнная». Бо там було, як відомо, санкціоноване «західними демократіями» не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому – чого ж були варті оті «тижні пораблених народів» у США? Було віддано московському тоталітаризмові – ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка – що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро-Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.

Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, – майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, – пала Берлінська стіна, розпався «соцлаґєрь», мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів – СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: «Калінінградская область РФ» та «русскіє Куріли», але – будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.

Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство – далі від Homo sapiens, ніж будь-коли.

Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943:

Коли б ми раптом звитяжили

під дзвін литавр, гарматний грім,

Німеччину б перетворили

в суцільний божевільних дім.

Коли б ми раптом звитяжили

ми стали б вище інших рас:

від світу вмить відгородили б

тоді колючим дротом нас.

Коли б ми раптом звитяжили

вщент розгромивши всіх підряд,

в країні стало б у надвишку

служальців, дурнів та солдат.

Тоді б всіх мислячих судили

і тюрми б повними були.

Якби ми тільки звитяжили…

На щастя ж – нас перемогли!

Перемогли Німеччину – дійсно «на щастя» для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді «відгородили колючим дротом», та насправді, мало не перетворили на «суцільний божевільних дім». Бо, ті, що самі збожеволіли – почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до «служальців, дурнів та солдат»… Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі – «повернемося – будемо жити інакше», – нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так «ми звитяжили». Неподільно воцарився один переможець – «Вєлікій Сталін».

Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але – не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, – ґенераліссімуса І. В. Сталіна – «Вєлікого Сталіна». Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, «вождєм народов». Совєцький – московський імперіалізм – вийшов на світову арену.

Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного XX ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.

* * *

Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у