Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) – «національно-освободітєльную армію», зібравши скільки можна було отих зросійщених «карєло-фіннов». Втім, кажуть, більше 20–25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім – історія промовчує. Принаймні – совєцька.
Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову «освободітєльную войну» (безумовно – «справєдлівую»!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі XX ст. її б і не помітив, але – так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то… Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII–XVIII ст., – працювало й тепер.
Кожен узятий дот «Лінії Маннерґейма» (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) – оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) – бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а – чому ж? – на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, – тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, – були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К. Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.
Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ. Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.
Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? – чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?
Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно, та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно – українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово-морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, – російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові – все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.
Нова «союзная рєспубліка» була аж 1958 повернута «в пєрвобитноє состояніє» – нишком знову перетворена на «Карєльскую АССР в составє РСФСР», а О. В. Куусінен остаточно втратив надії побувати на батьківщині, за нове пораблення якої все життя так самовіддано боровся. Так воно наче все повернулося «на кругі своя». Але, – не так уже й все.
«Західні демократії», блудливі та крутійливі, хоча вже й втягнені до війни, – байдуже спостерігали нерівні змагання фінів із аґресивною великодержавою, а сусідні шведи (нейтрали!) – заборонили постачання зброї до Фінляндії через власну територію. Попри – можливо, й волю шведського народу. Бо, чимало доблесних шведських добровольців воювало на боці фінів. Серйозно розглядала можливість допомоги фінам наша ОУН, але у неї були на той час свої невідкладні проблеми.
Подальша історія хутко показала, що аґресія проти Фінляндії була невибачальною стратеґічною помилкою. У «Вєлікой Отєчєствєнной» Сталіна підносили як великого стратеґа, але таким він не був, та фінська війна це демонструє наочно. Якби її не було, то підчас наступної війни Фінляндія зберігала би нейтралітет, так само, як Швеція, та не було би зайвого фінського фронту, та у повній безпеці з півночі був би Лєнінград, який у жодному разі не потрапив би до блокади.
Отже, елементарна стратеґічна помилка «Вєлікого стратєга» напередодні великої війни. Скажуть – він розраховував на перемогу. Але, стратег – тому і стратег, що прораховує всі можливості.
Таке ставлення, в цілком природний спосіб, штовхнуло Фінляндію в обійми Гітлера в майбутній війні зі Совєцьким Союзом 1941, чогось іншого тепер – годі було очікувати. Втім, то були чи не похмуріші часи в історії фінів. Бо, одна справа відстовувати батьківщину від зазіхань сусіднього тирана, а зовсім інша – воювати з ним, допомагаючи іншому тиранові. Приречену та похмуру двозначність такого стану відтворить 1954 Вяйне Лінна в романі «Невідомий солдат». Деякі співвітчизники дорікатимуть йому навіть брак патріотизму.
Щоправда й фіни, обмежившися окупацією Пєтрозаводска, – не воювали під Лєнінградом, хоч і могли би. Зате й совєти, перемігши врешті та дійшовши Ельби – Фінляндію не окупували. Годі тут шукати якісь людські міркування. Вони просто ще добре пам’ятали піднесений ім п’ять років тому урок. А фактичний переможець совєтів, маршал К. Г. фон Маннерґейм, був 1944 обраний президентом Фінляндії.
Совєцькі історики й досі пнуться бодай щось врятувати для себе від цієї безнадійно програної війни. Бовкають навіть, користуючись тим, що давно все було та почасти забулося, – совєцькі ніби таки прорвали «Лінію Маннерґейма» та открилі дорогу на Гельсінкі. От тільки чогось відразу змінюють тему при запитанні, а чому ж тоді вони у березні 1940 не увійшли до Гельсінкі, а уклали мир?
Так само й досі напускають туману й щодо кінця війни 1945. Мовляв, Сталін не схотів окупувати Фінляндію. Знову брешучи, бо для Сталіна такого «не захотів» (захопити чуже!) – не існувало. Коли міг – брав, а не брав – значить не міг – руки короткі.
Поготів на совєцьких чекала наново відремонтована «Лінія Маннергейма», а президентом США став Гаррі Трумен. Якому інтереси власної країни були непорівняно ближчі, ніж інтереси «друга і союзніка Сталіна». Отак воно було насправді.
Гітлер тієї пам’ятної зими 1939/1940, у свою чергу, пильно придивлявся до перебігу фінської війни, яка не подавала нового союзника у вигідному світі. Її виники, безумовно, прискорили здійснення плану «Барбаросса».
Які ж були остаточні підсумки цієї зайвої та глупої війни, продиктованої не так стратеґічними міркуваннями, як одвічним прагненням захоплювати чуже?
Притульні та красиві, як із казки Андерсена фінські міста Вііпурі та Сортавала – доживають свій вік понурими російськими «уєзднимі городішкамі», темними та брудними як завжди; напіврозваленими та напівголодними.
Було передчасно обірване або незворотньо покалічене життя
