Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою – адміністративно каралося.

Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні їх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.

Що це було? – зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, – важко сказати.

* * *

Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може – «добровольно воссоєдініть», як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько-господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, – важко сказати.

В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, – нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, – так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.

Сьогодні білорус або українець, що виступає за «союз» з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках – запеклий ненависник власного народу.

Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.

Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.

Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім – і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується «нєнападєнієм», бо таке, «нєнападєніє», – можна би й вибачити.

Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії – старих колоніальних набутків російського царизму – остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою «новоє россійскоє государство», нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, – «покорять», «прісоєдінять», «подчінять»… А потім – геноциди…, геноциди…

Колись російський письменник Ф. Сологуб писав:

Я ніколи не належав до класу тих, що панували в Росії, та не маю жодної особистої причини жалкувати за кінцем старого устрою життя. Але я в цей кінець не вірю. Не для того, що мені подобається те, що було, а просто тому, що у новинах наших старовина мені чується наша. Я повірив би у сконання старого світу, якби змінилися не лише форма правління, але й форма світосприйняття, не тільки устрій зовнішнього життя, але й настрій душі. А цього якраз і немає ніде та ні в кому.

Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно-геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина «царства Польского» і «Лівонія» знову воссоєдінілісь с Россієй.

На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, – штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, «Иллюстрированная история СССР», вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? – та ні. Адже, там навіть крейсера «Варяг» не було…

* * *

Наступна війна 1941 – «Вєлікая Отєчєствєнная», це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті – програної зимової війни.

Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, – йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та «Люфтваффен фербенде», що полишили купу руїн від Ковентрі, – літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.

Дружба була не лише міцною, але й теплою, – Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, «вождя русскіх», два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами – польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі – й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КҐБ – чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по