Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Олександр Вайсберг працював свого часу у Харківському фізико-технічному інституті у 30 роки та був посаджений, схоже – звично, як чийсь шпигун, виданий 1940 до Німеччини, дивом уникнув крематорію як жид. Потім він був «освобождєн» совєцькими 1945, але – шкода, виявилося, що він ще не відсидів призначеного йому совєтами терміну (спасибі, зарахували гітлерівський «стаж»), та вийшов на свободу остаточно лише 1948. За нього марно клопоталися перед Сталіним колеги-фізики: безпартійний Альберт Айнштайн та комуніст Фредерік Жоліо.
Про необхідність (або – ні) пакту Молотова-Ріббентропа багато дискутували, але саме тут, здається, і відсутній предмет дискусії: пакт був необхідний. Не було у Сталіна такої альтернативи, – з ким бути?
Розсудимо самі, за нього; з одного боку були «дємократіі» – Англія, Франція (нехай і США), але булі голі, морально й фізично, – нічого в обмін за союз приплатити не могли. По другий бік була щедра Німеччина, що вже окупувала чимало країн та за союз могла запропонувати «зємлі», щоправда не свої – чужі, але ж – могла!
Так, з ким же поруч могли опинитись оті, прославлені історією аматори чужих земель? Та вони перестали би бути самими собою, якби полишились не з Німеччиною!
Весь совєцький пропагандовий апарат того часу слухняно виконав команду «кр-ру-гом-м!» та до самого 21 червня 1941 наливав нам усім про те, як зухвало кривдять миролюбну Німеччину англо-французькі «поджігатєлі войни» («Крігсфербреннер») та завзяті імперіалісти. Захопилися були цим аж до такого ступеню, що підзабули були й про звичний камінь, якого традиційно тримали за пазухою, заключаючи будь-яку дружню угоду; та й, як тут сказати, попереду ще стільки треба було ділити: Близький Схід, Іран, Індію…
Невідомо, чи продивлявся Сталін всі шляхи графа, що лежав тоді перед ним, але спробуємо зробити це за нього, поготів, цей граф і не був особливо складний.
Перша розвилка графа починається саме там: з ким бути з самого початку? Якщо з союзниками (в минулому Антанта) то далі виникають дві можливості – знову вилка.
1. Війни не буде. Добре, мир, але… де ж прибутки? Прибутків жодних, бо відтягується рішення, зберігається статус кво.
2. Війна спалахує, Німеччина переможена удруге, але… Всі країни, які можна було би собі пригородити в разі перемоги – на боці союзників переможців, – чи віддадуть вони незалежні Польщу, Прибалтику та Фінляндію, «нєотъємлємиє часті єдіной і нєділімой» – без бою? – навряд. Не віддадуть. Прийдеться воювати з ними, а на їх боці потужна Америка. Тут мислиме, щоправда, принаймні – теоретично, ще одне відгалуження: Німеччина перемагає, але про це якось не хочеться думати. Та й надто це вже мало ймовірне, – надто вже непорівняні є ресурси.
Значить, як не кинь, а союз зі союзниками – ні до чого. Не вигідний.
Другий шлях вилки: союз або дружба, як хочете, із Німеччиною, а що тут може бути?
Вилок тут немає: із забезпеченим тилом Гітлер буде воювати негайно, так виходить по всьому. Але – далі, що буде далі?
Наступна вилка – раз війну вже почато, то це буде – так чи ні? Перемога чи поразка? Але, тут маємо вже аж два параметри: перемога – поразка, союз – протистояння. Відповідно й більше варіантів.
1. Гітлер перемагає та зберігає союз. Він вдячний вірному другові та союзнику й наступає полюбовний поділ світу. Ізоляціоністська Америка ні до чого, у неї немає геополітичних інтересів (а так на той час і було), є лише економічні. Китай занурився до своїх внутрішніх змагань, китайська примара вся у майбутньому. Тепер у світі дві дружніх наддержави та треба запасати один проти одного вагомий камінь за пазухою. Спокійно та систематично готуватися до вирішальної війни з Німеччиною. Від жаданого світового панування СССР відділяє тепер лише один крок, але цей крок має бути зроблений. Саме цей варіант був би найвигіднішим, але йому не судилося відбутись.
Покластися на вірність Гітлера? – ой, ой…
2. Гітлер перемагає, але союзу не зберігає. Тоді – погано, погано. Не можна зберігати союз до кінця, треба своєчасно вдарити йому в спину, а там – подивимося.
3. Гітлер не перемагає на заході та кидається на схід, в надії перемогти там. Самий неприємний та небезпечний варіант (який і реалізувався насправді). Що ж, тут потрібно покладатися на вимотаність німецького війська та на допомогу Заходу, який стає тоді природним союзником.
4. Гітлер замирюється зі союзниками, війна виходить внічию та повертається на схід. Цей варіант здається, на перший погляд, найжахливішим, але чи так є насправді? Подумаємо. Адже, мир із союзниками був би немислимий без полишення мало не всієї захопленої Європи – Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, включаючи Східну Європу. А це значно послабило би Гітлера, змусивши його воювати зі скупими, відносно, ресурсами самої Німеччини. Поготів, це потребувало ломки всієї антигітлерівської коаліції, на що народи демократій не були налаштовані.
Таким чином Сталін, віддамо йому належне, в цьому зробив усе оптимальним для себе засобом, хоч і розв’язав Другу світову: і з Гітлером устиг поділитись Європою, і антифашистський капітал сподобився заробити.
У його співвітчизників це називається: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Якщо хто й пошився в дурні, так це союзнички. Ті самі, за антигітлерівською коаліцією.
Але, всі ці міркування, хоч у багатьому й неспірні, однак і грунтовані на подальших та свіжих фактах. Між тим дійсність не завжди буває простою та однозначною, часом не вадить заглянути й до глибини речей. Війна, що розпочалася 1939 не могла бути нечеканою ні для кого, вже роки перед тим. Але, – а у більш великому історичному масштабі, – чи могло би її не бути?
Більш деталічне дослідження приводить до висновку, що після того, як у Росії 1917 перемогли більшовики, – Другої світової – вже просто не могло не бути. Втім, про це ми вже писали.
А вже про те, що він – кат народів Сталін, із властивою йому геніальною підлістю – підставив Гітлера, зробивши його в очах недоумкуватого світу XX ст. єдиним винуватцем війни та спровокувавши Нюрнберг, – мабуть і писати
