Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Німецькі наці спалили Хатинь в Білорусі, американці – якесь Сонґмі у Вьєтнамі. Про це світ не забув і не забуває. А от як воно справи з отими десятками хатинів та сонґмів, що полишили по собі московські енкаведистські карателі 1945–1953 по Західній Україні, – хто знає про них сьогоднї? Та, хто несе на собі тяжку кримінальну відповідальність за те, що про них взагалі ніколи не чув світ?
Під тінню недовговічного та давно переможеного фюрера, – як же притульно почувають себе інші фашизми, усіх кольорів. Як зручно в цій тіні безпечно творити все нові й нові злочини проти людства. Світ спокійно дивиться на це, наче воно так і треба: адже – фашизм давно переможений. Так, німецький нацизм дійсно, давно переможений. А Німеччина розплатилася за свої мільярдами марок. Москва знищила в десятки разів більше людей, не відшкодувавши нікому й копійки. Навпаки, її підтримують, над нею клопочуться; їй усі позичають (без жодної надії на повернення): а ну, як ще когось там знищить… Так, як же з цим?
Тому приходиться повертатись до того самого знову й знову: а чи були у світі справжні антифашисти, крім воїнів УПА, які відчайдушно воювали проти Гітлера й Сталіна разом? Чи все це, антифашизм, – то дурна мара або ж політичне шахрайство? А в дійсності є тільки прибічники одного тоталітаризму та супротивники іншого?
Що ж, усі необхідні факти історії на наш час є відомі, та хай вирішує таке кожен для себе, на власний розсуд (як він є) та на міру гнучкості власного сумління.
Отже, таке закінчення цієї війни, як кривавої так і неплідної, обернулося для вільного демократичного світу не перемогою людства над тоталітаризмом, а радше початком вимушеного співіснування з ним. Співіснування, за яке вільний світ мало не заплатив потім ядерним голокостом.
Втім, поки нічого не можна вважати остаточно виключеним: можливо, ще заплатить.
12. Зрадницький напад
Війна, дата початку якої була відома у межах півмісяця та десь за півроку кожному, хто не лінувався стежити за подіями: нарешті спалахнула в коротшу ніч року. Не відати про її наближення могла або абсолютно байдужа до всього людина, або така, що живе у вигаданому світі. Все, що писалося, пишеться чи буде писатися про цей «зрадницький напад», – є хемічно чиста брехня.
Бо, всі люди знали своєчасно про мобілізацію резервістів, всі бачили колони призовників, що марширували «строєвим шагом» з палками «на плєчо» замість гвинтівок. Бачили й військову техніку, яку вдень і вночі везли потягами на захід. Чи й цього було мало? А, щодо отого «прєдатєльского нападєнія», то… Пригадаємо рік після пакту Молотова-Ріббентропа, коли СССР, без найменших причин, підкреслимо це, брутально порушив пакти про ненапад із Естонією, Латвією, Литвою, Польщею та Фінляндією. А наприкінці війни – і з Японією. Ото й були насправді «прєдатєльскіє нападєнія» – одвічне свідоцтво московської подвійної моралі.
Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати – не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся її неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так – було ж і це! – бо, були перебіжчики.
Що було на початку війни поближче до кордонів – добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, – втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії… Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай – мерщій тягти до поліційного відділку будь-кого незнайомого, – добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.
Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть – то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.
Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв «куда надо» людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж «на родінє всєх трудящіхся». Адже, – «бді!», рекомендував іще Козьма Прутков… І усі мусили «бдєть». Адже ж краще «пєрєбдєть» ніж «нєдобдєть».
Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! – копали всі, школяри, студенти, пенсіонери… Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? – на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, – то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, – бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних…
Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, – виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни «рєспублік».
Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н. С. Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для «ополчєнія», а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: «нічого, їм там видадуть все, що потрібно…» Схоже, що для багатьох із них оте там – означало на тому світі… Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх – здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо,
