Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока
Дещо зміцнилася позиції Яна Казимира в 1657 році, напередодні смерті Богдана Хмельницького. Нещасливим для козаків видався похід сорокатисячного козацького війська під командою наказного гетьмана Антона Ждановича і наказного генерального обозного Івана Богуна у Польщу на допомогу полкам семиградського князя Дьєрдя II Ракоці. Вже від початку настрої у війську склалися таким чином, що Жданович, Богун і решта старшини були змушені стримувати обурення козаків. Постачання війська на чужій землі було організовано вкрай погано, і Богун, прикладаючи неймовірні зусилля, буквально вибивав з союзників потрібне війську продовольство, фураж і спорядження. Але навіть його зусилля були недостатніми — угорці звисока дивилися на козаків і обурено заявляли, що не зобов'язані вести постачання української армії. Сутички, які часто — густо виникали між угорськими найманцями Ракоці і козаками, подекуди переростали у справжні криваві драми, у яких гинуло не менше людей, аніж у битвах з дезорганізованими загонами польської шляхти, яка все ще намагалася протистояти нападникам. Все ж із надлюдськими зусиллями Жданович і Богун втримували до пори контроль над ситуацією. Скоро до їхніх ніг впав Брест, а за ним Варшава і Краків. Шляхта і православна, і католицька, благала Хмельницького, звертаючись до нього через Ждановича, про взяття її під протекторат України. Здавалося, все йшло на лад, хоч і з великими зусиллями. І саме тоді, наче грім серед ясного неба, надійшла звістка про бунт у козацьких полках. Невдоволена перебігом війни сірома зібрала чорну раду й відкрито почала вимагати від Юрія Хмельницького, присланого гетьманом на допомогу Ждановичу й Богуну, покинути трансільванців і повертатися додому. Наслідки такого рішення для України могли бути загрозливими — щоб вберегти своє військо від поразки, Дьєрдь II Ракоці був готовий піти на переговори з Польщею й тим самим порушити договір із Хмельницьким. Не було великою таємницею й реакція на переговори Трансільванії і Польщі з боку Волощини, Молдови і Бранденбурга — антипольська коаліція, заради створення якої Хмельницький втратив стільки часу і надлюдських зусиль, мала неминуче розпастися. Такого фіналу досить успішної в цілому кампанії Хмельницький вибачити своїм полководцям не зміг. Одразу ж після того, як у гетьманській резиденції дізналися про бунт і чорну раду у війську Ждановича, його самого, а також наказного генерального обозного Івана Богуна й ще кількох значних старшин було наказано привезти до Чигирина під охороною і стратити. Не зглянувся гетьман ні на колишні заслуги своїх полковників, ані на те, що до бунту козаків довела саме ненадійність трансільванців як союзників. Хмельницький, будучи людиною жорсткою, не хотів і чути виправдань від Ждановича. Що ж стосується Івана Богуна, тут ситуація складалась взагалі цікаво. Не секрет, що від часів, коли Богуна з командирів нижньої ланки висунули на полковницьку посаду, між ним і гетьманом регулярно відбувалися сутички й непорозуміння. Про причини такого протистояння можемо лише здогадуватися. Скоріш за все воно було продиктоване різким неприйняттям один одного як лідерів. Можливо, причиною було й несхвалення Богуном політики гетьмана після невдалих політичних рішень, таких як Білоцерківська угода тощо. Відомо, що Хмельницький своїм старшинам таких речей не прощав, але чомусь Богуну вдавалося не лише уникати гніву гетьмана, а й просуватися все вище, займаючи у козацькому війську все більш впливові посади. Пік конфлікту між Богуном і Хмельницьким прийшовся ще на час облоги Вінниці у 1651 році й пізнішого переслідування козацькими полками польського війська під проводом Мартина Калиновського і Станіслава Лянцкоронського. Тоді, як відомо з непідтверджених джерел, Богун навіть на деякий час зник з війська у невідомому напрямку, а його дружину швидкий на розправу Хмельницький наказав закувати у кайдани. Проте вже через кілька місяців Богун був призначений командувати 20–тисячним козацьким загоном, який вирушав на Волинь для участі у битві під Берестечком.
Але після бунту війська Ждановича ситуація докорінно змінилася не на користь Богуна. Тепер він не міг розраховувати на помилування від гетьмана. Хмельницький жадав крові винних у невдачах. Врятувала приречених на страту смерть Богдана Хмельницького.
27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер. Довга й важка хвороба вкупі з переживаннями після бунту у полках Ждановича й відступу їх в Україну підточили сили гетьмана. Серце його зупинилося. Причиною смерті, на думку дослідників, став крововилив у мозок. Про горе, що несподівано впало на Гетьманщину, сповістили дзвони церков і залпи гармат Чигиринської фортеці. На раді генеральної старшини, котру було спішно зібрано одразу ж після смерті Хмельницького, прийняли рішення поховати гетьмана лише за чотири тижні, маючи на меті дати можливість попрощатися з ним якомога більшій кількості українського люду. Набальзамоване й одягнуте в багатий одяг тіло було виставлено у гетьманській резиденції. Похорон відбувся 23 серпня 1657 року. Обернену в криваво — червону китайку домовину козаки несли на руках 7 верст від Чигирина до маєтку Хмельницького у Суботові, де й поховали поряд із старшим сином Тимошем у нещодавно збудованій Іллінській церкві. Того дня закінчилась для України сповнена перемог і слави доба під назвою Хмельниччина. На порозі була сумнозвісна Руїна. Щоб повною мірою осягнути, яку важку втрату понесла Україна в особі Богдана Хмельницького, варто спробувати проаналізувати явища, що відбулися в наступні кілька десятиліть.
Безвладдя й колотнеча між генеральною старшиною, коли кожен з більш — менш значних урядовців Хмельницького почав перетягувати ковдру на себе, призвела до розколу України на Лівобережну і Правобережну, а потім і до повного домінування Московського царства над українськими землями, яке закінчилося у XVIII столітті скасуванням автономії Гетьманщини і руйнуванням Запорізької Січі. Зрештою Гетьманщина перестала існувати, а Україна — Русь, котра вела свою славну історію від часів київських князів, влилась у склад Російської імперії під принизливою назвою Малоросія.
ЕпілогІсторія України знала багатьох славних, героїчних і геніальних людей. Знала поетів, письменників, борців за свободу й кращу долю, політичних діячів, нарешті мучеників. Були серед найкращих синів України і славні воїни, які збройною рукою захищали батьківщину від ворогів, стояли на смерть і віддавали своє життя
