Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока

з тією присягою і факт домінування Московської церкви над Українською. Разом з митрополитом відмовилась від визнання протекції уся верхівка Київської православної церкви і лише після досить жорсткого тиску лояльної до Москви козацької старшини митрополит і вище духовенство все ж таки прийняли присягу, як пише Самовидець, «за слізьми світа не бачачи». Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. Не хотіли чути про протекцію Москви Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський (царських представників там навіть побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль. Не присягала Запорізька Січ. Проте ці виступи не змогли вплинути на рішення Хмельницького. Україна вперто простувала назустріч поневоленню і московському пануванню на її землях. Вже в березні 1654 року з'явилися так звані Березневі статті, у яких чітко проглядало відношення до рішень Переяславської ради з боку царських посіпак — договір між Хмельницьким і Московщиною розглядався не як договір про військовий союз, а як васальна залежність Козацької держави від московського царизму. З 11 пунктів тих статей більшість було складено саме в такому дусі. Стаття перша проголошувала, що хоч урядовці в українських містах мали бути з місцевого населення, прибутки, котрі вони отримували, мали надходити царським представникам. У другій статті проголошувалися ліміти, які повинні бути сплачені козацькій старшині з прибутків, отриманих з їхніх же земель. Стаття п'ята проголошувала, що козацький гетьман не має права зноситися з іноземними державами без дозволу царя, а у статті восьмій дозволялося московському війську перетнути кордон України і стати там. Стаття дев'ята проголошувала реєстр гетьманського війська у 60 тисяч козаків, надаючи таким чином царському уряду повноваження регулювати кількість гетьманського війська.

Війна з Польщею не припинилася і після укладення союзу України з Московщиною. Вже у серпні 1654 року почалися бойові дії на Смоленщині й у Білорусі, куди, за наказом Хмельницького, на допомогу московському війську вирушив ніжинський полковник Іван Золотаренко. Сам гетьман очолив полки, що виступали на Волинь, намагаючись потужним ударом звільнити північний захід України від поляків. За кілька тижнів після виходу, минувши Бердичів, полки Богдана Хмельницького вщент розбили поляків, котрі стояли табором між Острогом і Межиріччям. Далі війна перемістилася північніше й точилася головним чином на території Білорусі. Об'єднані війська Золотаренка і Олексія Михайловича Романова захопили міста Полоцьк, Могилів, Друю і Вітебськ. Смоленськ, панування поляків у якому було особливо болючим для Москви, протримався дещо довше. Лише після важкої тримісячної облоги українсько — московське військо примусило капітулювати його гарнізон. Польська армія при цьому зазнала значних втрат як вбитими й пораненими, так і полоненими.

Відповідь Речі Посполитої на похід Олексія Михайловича не забарилася. Вже восени війна продовжилася з новою силою, цього разу перемістившись в Україну. Польський король у черговий раз вчинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то, принаймні, відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли у Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною — йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело стікаюче кров'ю найкращих своїх синів козацтво. Що ж цар, миттєво заходився виконувати закріплену Переяславською радою і Березневими статтями угоду? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз з гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Вже у червні туди прибув посол Іслам—Ґерая Суліман — ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам—Ґерай погоджувався віддати короні усі міста й землі, які зараз належали гетьману й царю, взамін прохав собі підкорені Іваном IV Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних протиріч з боку короля, тим більше, що був підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу у майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Суліман — ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили довго очікувати на себе — вже наприкінці липня до ставки гетьмана у Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом.

За кілька тижнів до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, прийшли невтішні звістки. Поляки зайняли Могилів на Поділлі, підтягай впритул до кордону великі реґіменти війська і почали все настирливіше шарпати наскоками Богуна, а також підвладні полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, і паволоцькому, Михайлу Богаченку, землі. У відповідь на це цар Олексій Михайлович дав гетьману зовсім незрозумілий наказ виступати до Луцька і там з'єднатися з військом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою цареві, той наказ, адже його невиконання могло б призвести до погіршення відносин з Москвою, а виконання ставило під загрозу Брацлавщину, на території якої мали розгорнутися основні події. Не пішов тоді гетьман проти царського наказу, вирушив до Луцька, де й об'єднався, як було домовлено, з московськими полками. Дещо остудили пристрасті посли молдавського господаря Георгія Штефана, що теж прибули до табору під Луцьком і заявили про готовність Молдови прийняти протекцію Москви. А також листи трансільванського князя, у яких той писав про своє бажання дотримуватись миру з Україною і прохав прислати козацьке посольство до свого двору. Але ці невеличкі успіхи гетьманської політики не зменшували шкоди, що її вже відчутно зазнавали села й міста Брацлавського, Уманського, Корсунського і навіть Чигиринського полків від нападів татар і восьмитисячного реґіменту польського полковника Маховського. На зорі вже поставала облога Умані й жорстока Охматівська битва, під час якої козацьке військо і навіть сам гетьман опинилися під загрозою винищення. Загроза була навіть більшою, аніж та, що виникла колись у Берестечку.

Першим до ніг польського війська впав Брацлав. Щоправда, зовсім не такою легкою, як здавалося спочатку полякам, видалася битва за місто. Швидше схожим