Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока

Саме на таку долю прирік Україну Ян II Казимир. Богдан Хмельницький розлютився. Ще не встигла зарубцюватися душевна рана гетьмана, котру заподіяла несподівана загибель сина, а тут прямо перед його очима почався безсоромний грабунок українських земель тими людьми, котрих Хмельницький сам запросив сюди в якості спільників для боротьбі проти поляків. Нещадним був Хмельницький, коли особисто повів полки на татар, подекуди до ноги вирубував чамбули людоловів. Не відставали у помсті татарам і полковники гетьмана. Вінницький полковник Іван Богун, отримавши наказ гетьмана оборонити від нападу татар населення Поділля й Брацлавщини, виконав його з таким натхненням, що піддані хана надовго запам'ятали вітання козаків Вінницького полку. Смертельним вітром повіяло в обличчя ласих до грабунку кочовиків, коли вивів вінницький полковник 8 тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося у душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! Страшною для татар була зустріч з Богуном — подекуди з чотиритисячних загонів залишилося по чотири — п'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибувши до ханського коша, ладні були цілувати своїх коней, що винесли їх живими з зубів самого шайтана.

Віддячивши татарам за підступність, Хмельницький повернувся до Чигирина. На нього очікувала скорботна справа — похорон сина, труну з тілом якого доставили у Суботів незадовго перед Різдвом. А за кілька тижнів по тому відбулася Переяславська рада, подія повна протиріч, але, безумовно, дуже важлива для долі України і її гетьмана.

Як оповідає історична наука, Богдан Хмельницький почав шукати шляхів до зближення з московським самодержавством задовго до Переяславської ради. Розглядаючи сусідні держави як потенційних союзників у боротьбі з польською короною, гетьман просто не міг не розцінювати Московське царство як одного з таких союзників. Це легко зрозуміти, адже Московщина була православною країною, і цей факт для козацтва мав надзвичайно велику вагу. Крім того, після закінчення «смути», котра вразила Московську державу після смерті Івана IV Грозного, вона почала швидко набирати вагу у якості потужного гравця на теренах Східної Європи. Але чи потрібен був союз із Гетьманщиною Москві у 1648 році, коли Хмельницький спрямовував туди свої листи з проханням про допомогу? Як ми можемо бачити з наслідків переговорів, спроби провести які робилися Хмельницьким від початку війни з Польщею, в Третьому Римі досить прохолодно відносилися до можливого союзу з козаками. Тож не дивлячись на заяви сучасних лояльних до Росії політиків, не все так ясно й просто виглядає у відносинах двох «споріднених» народів — російського і українського, а саме — вперте небажання православного царя простягнути руку допомоги Україні, котра захлиналася в крові, намагаючись скинути ярмо польського католицького панства. Це небажання є фактом, котрий викликає багато запитань. На думку автора, пояснення тут просте: московське деспотичне самодержавство не бачило в народі Гетьманщини того «молодшого брата», котрим пізніше його нарекло. Не бачило союзника і в особі бунтівного чигиринського сотника. Адже чим було те саме самодержавство в Московській державі XVI–XVII сторіч? Втім як і пізніше… московський цар для простого народу був не просто царем. Він був «помазаником Божим», тобто істотою вищою за поняття простої людини, особою, котрій самим Богом призначено панувати над рештою населення. Натомість увесь народ Московської держави був лише рабами царя. І не лише прості селяни! Навіть бояри, тобто феодали Московського царства, вважалися рабами його величності. І цар міг за власним розсудом чинити з їхніми життями все, що йому заманеться. Тож не дивно, що у такій країні будь — який виступ проти влади вважався найважчим злочином. Йому надавалося забарвлення діяння гріховного, зверненого проти намісника Бога на землі, а отже й проти самого Бога. Зайве й казати, що це каралося жорстоко, і навіть після придушення подавалося підвладною державі церквою як факт чогось вищою мірою неправедного та єретичного — з анафемою, прокляттям й супровідними наслідками цього.

Давайте розглянемо тепер, чим з цієї точки зору займався Богдан Хмельницький, кинувши виклик Речі Посполитій і піднявши на війну проти влади десятки тисяч українських селян та міщанства? Людей, котрим, згідно з уявленнями московського самодержавства, самим Богом призначено служити своїм панам і мовчки терпіти наругу. Відповідь очевидна: вірогідно, у Москві скоріше були схильні підтримати Річ Посполиту у війні проти бунтівника Хмельницького, аніж православне козацьке військо у боротьбі з католицькою Польщею. І якщо Московське царство й не надало тієї допомоги полякам, то з міркувань далеких від дбання братерського народу про «молодшого брата», котрому загрожувала небезпека. Для Москви просто було вигідним ослаблення Речі Посполитої, котра загрожувала їй з заходу і була значно сильнішою за Московське царство у серединіХVII сторіччя.

Однак на початку 1654 року багато що змінилося у розподілі сил на європейській арені. За шість років війни, яку вів Хмельницький, він переріс рамки бунтівного ватажка, перетворившись на можновладця, котрого Олівер Кромвель називав «князем та самодержцем України». А козацтво продемонструвало свою спроможність збройною рукою домогтися права на власну державність. Позиції ж Речі Посполитої, навпаки, значно ослабли. Для Москви настав психологічний момент переосмислити своє відношення до Богдана Хмельницького і України, обернувши допомогу йому на власну користь. Україна була надто ласим шматком, аби у Кремлі не зрозуміли необхідності втрутитися у її справи. Отже, як ми бачили вище, 1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві прийняв рішення про протекторат над Україною і надання військової допомоги Хмельницькому.

Козацька рада у Переяславі відбулася у січні 1654 року. Вона й закріпила остаточно рішення гетьмана й більшості козацької старшини йти під руку Москви. Всупереч прийнятому в Російській імперії, а пізніше в Радянському Союзі стереотипу про одноголосне бажання козацтва пов'язати свою долю з Москвою, присяга на вірність царю проходила зовсім не так гладко, як то намагалися представити потім радянські вчені. То в одному місці, то в іншому виникали осередки опору намаганням привести український люд до присяги московському цареві. Відомим фактом є відмова київського митрополита Сильвестра (Косова) приймати присягу, а