Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока
Спливав день за днем. Запаси хліба у козаків танули. Табір гудів голосами невдоволених, а старшина завмерла у марному очікуванні появи гетьмана. Взагалі ситуація виглядала так: переважна кількість генеральної старшини війська не бажала брати на себе відповідальність за будь — які кроки, що могли у майбутньому накликати гнів Хмельницького на їхні голови. А дехто навпаки йшов на такі заходи, котрі викликали загальне обурення козацької черні. Так полтавський полковник Пушкар зробив спробу вивести з табору свою кінноту і податися з нею у невідомому напрямку. Втім, його спробу було припинено доволі безцеремонно — обурені козаки роззброїли полтавських комонників і заарештували їх у повному складі, залишивши очікувати розпорядження гетьмана щодо їх подальшої долі. З'явилися і такі, як то нерідко буває, що потяглися до польського табору, маючи на меті виміняти свої мерзенні життя на можливі послуги, котрі знадобилися б полякам. Був серед тих старшин і полковник Криса, котрий радо відкрив королеві всі плани керівництва козацького війська на найближчий час і, не вдовольнившись такою зрадою, запропонував загатити течію Пляшової нижче козацького табору, щоб викликати повінь і примусити козаків до капітуляції. Були й інші, які навперейми намагалися довести полякам свою лояльність. Але таких було все ж таки небагато. Основна маса козацької старшини залишалася вірною ідеям, які обстоювала ще з часів Жовтих Вод. На скликаній загальній раді був обраний на час відсутності Хмельницького наказний гетьман, котрим став популярний серед сіроми Філон Джеджалій. Але скоро симпатії черні перемінилися, і булава наказного гетьмана перейшла до полковника Гладкого. Це був вибір не надто вдалий, позаяк Гладкий з перших годин гетьманства продемонстрував незрозумілу пасивність, викликану, мабуть, небажанням проводити у відсутність Хмельницького жодних активних дій. Тож досить скоро відбулося чергове переобрання наказного гетьмана. Цього разу погляди сіроми звернулися до вінницького полковника Івана Богуна. Богун вже неодноразово демонстрував непересічний талант полководця, був популярним серед простих козаків й не звик ховатися за спини підлеглих під час бою, що особливо цінувалося у козацькому середовищі. Отже не дивно, що без довгих суперечок і нарад булава перейшла саме до вінницького полковника. І він почав діяти. На певний час Богуну вдалося зупинити бродіння у таборі і зорганізувати козаків на боротьбу. Але незабаром поляки підвезли з Бродів важкі гармати і почали готуватися до бомбардування погано захищеного від вогню мортир табору, а кілька тисяч обозної челяді під керівництвом панів Гетканта, Пшиємського і Убальда стали зводити високі редути для встановлення гармат і мостити загату на річці. Козакам не залишалося нічого іншого, аніж спробувати домовитись з королем, і якщо не зброєю, то за допомогою дипломатії домогтися найменших для себе наслідків невдалої військової кампанії. Тож на восьмий день облоги до королівського табору вирушили полковник Криса (який там і залишився), колишній наказний гетьман Гладкий і писар Переяславець. Чи варто й казати, що запропоновані Яном II Казимиром умови здачі примусили схилити голови сивочубих Гладкого і Переяславця? Король вимагав, ні багато ні мало, видати усіх полковників козацького війська, половину з яких буде страчено у покарання за бунт, решту залишено у заложниках за Хмельницького і Виговського. Крім того, козаки мали віддати усіх полонених поляків, котрих утримували у таборі, негайно розірвати союз з татарами, скласти зброю й військові клейноди, прислати до королівського обозу всю армату. Лише після цього Ян II Казимир погоджувався вислухати урочисту клятву про повернення до умов Куруківської угоди й розпустити військо по маєткам шляхетного панства. У такому випадку милосердний король обіцяв зібрати сейм і вирішити подальшу долю бунтівників. Інакше він втопить у баговинні Пляшової усіх їх до єдиного, не зглянувшись навіть на жінку чи дитину.
У відповідь на такий ультиматум польського монарха козаками було зібрано раду, яка й прийняла рішення продовжувати боротьбу. Потяглися останні дні облоги. Королівська артилерія завдавала великих руйнувань у козацькому таборі, кількість жертв обстрілів зростала. За таких обставин єдино вірним рішенням для Івана Богуна була спроба вивести військо з оточення і відвести його подалі від небезпеки. Так, програвши битву, можна було зберегти армію і, перегрупувавши сили, продовжити боротьбу в майбутньому.
Розв'язка берестецької трагедії відбулася близько десятої години ранку сонячного дня 29 червня 1651 року. Щойно настав ранок, Богун на чолі двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередодні через болото Пляшової, щоб розвідати можливий напрямок відступу війська у бік найслабших, з його точки зору, позицій Станіслава Лянцкоронського — той за наказом Яна II Казимира зайняв з двома полками німецьких піхотинців і хоругвою драгун протилежний від козацького табору берег річки і саме проводив інженерні роботи, укріплюючи відтинок, на якому коронне військо найменше очікувало прориву козаків. Саме цієї миті табором, що після зникнення Хмельницького, зради татар і дій полковників Криси та Пушкаря був на межі бунту проти старшини, розповсюдилася чутка, що командування війська на чолі з Богуном збирається в тилу, поблизу переправи через Пляшову, маючи намір тікати й покинути військо напризволяще. Далі події розверталися стрімко. За лічені хвилини паніка деморалізувала стоп'ятдесятитисячне військо і натовпи переляканого люду, що вже не могли протистояти атакам поляків, кинулися до переправи. Помітивши це, польські рейментарі дали наказ посилити натиск і вдарили одразу з фронту й обох флангів, не припиняючи артилерійського вогню. Незабаром жовніри вже були у таборі, а на переправі через Пляшову запанувало пекло. Люди бігли назустріч жменьці старшини на чолі з Богуном, не боячись навіть блискучих лез шабель, котрими наказний гетьман дав команду зупиняти панікерів — в спину їм уже била встановлена на вали колишнього козацького табору польська армата. Багно, у яке перетворилася переправа через річку, стало могилою для кількох тисяч козаків, а також селян і міщан, що напередодні битви приєдналися до війська.
