Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока

Хмельницький все розрахував вірно — він очікував на такий крок Калиновського і був готовий до нього. Використовуючи добре розгалужену мережу своїх людей у польському стані, гетьман розпустив чутки, що загін Тимоша, з яким той відбуває до Молдови, є не надто великим і не може протистояти сильному війську, якби таке стало на шляху гетьманича. Як пише М. Грушевський у своїй «Історії України — Руси», існував навіть лист Богдана Хмельницького до Мартина Калиновського, у котрому козацький гетьман прохав гетьмана коронного пропустити військо його сина і не чинити перешкод, фактично даючи зрозуміти Калиновському, що виступ Тимоша до Ясс ніяк не пов'язаний з самим Богданом Зиновієм, а отже з владою Гетьманщини. Одночасно з тим Хмельницький і його полководці готувалися дати Калиновському рішучий бій. Війська суперників невпинно наближалися до поля майбутньої битви.

Позиція, вибрана польським рейментарем на рівнині під горою Батіг, була не надто вдалою — кількість війська, що її мав коронний гетьман, була недостатньою для оборони настільки великої місцини. Проте Калиновський чомусь не зважив на такі обставини. Коли його передові дозори доповіли про наближення комонного татарського авангарду, він віддав наказ негайно атакувати противника. Зав'язалася запекла битва, котра тривала на протязі усього дня. За рахунок рішучості і переваги в озброєнні кавалерійських частин поляки спочатку навіть потіснили татар і завдали їм значних втрат. Проте дуже скоро до орд татарського авангарду прийшла підмога, і вони почали домінувати на полі бою — Калиновський був змушений відкликати кавалерію у табір. В укріпленні табору і відбиванні наскоків настирливих татар пройшла решта дня, а на ранок полякам відкрилася картина, від якої жовнірство почало втрачати рештки бойового духу. Користуючись темрявою, до них впритул підійшли і щільно оточили табір основні сили Хмельницького. Перевага козацько — татарського війська у живій силі була очевидною. Проте, не дивлячись на прохання досвідчених офіцерів, які радили Калиновському відступити комонними полками у Кам'янець, залишивши піхоту в укріпленому таборі, він відмовився. Тож коли козацькі комонні сотні спільно з татарськими чамбулами атакували табір, польська кавалерія вийшла в поле й прийняла бій. Це була фатальна помилка Калиновського. Тим часом як частину його війська було скуто у нерівному бою, козаки великими силами кинулися на табір, намагаючись прорвати його периметр. Німецькі ландскнехти Калиновського, котрим було доручено обороняти табір, билися мужньо, але вони не змогли встояти. За кілька годин безперервних штурмів козаки вибили німців з передових шанців, взяли приступом вал і розірвали побудований з возів вагенбург. У польському стані почалась паніка. За згадками очевидців, були серед рейментарів Калиновського навіть такі, хто, обвинувачуючи у поразці коронного гетьмана (мовляв, табір без міри розтягнув і радників слухати не хотів, коли відступити пропонували), підбурював підлеглих схопити Калиновського, зв'язати і у путах передати у руки татарам, купуючи собі таким чином шлях до свободи. Військо коронного гетьмана перестало існувати — залишилися лише натовпи озброєного люду, котрі намагалися врятувати своє життя від ширяючої поряд смерті. Першими покинули поле битви комонні підрозділи шляхти, залишаючи напризволяще свого гетьмана і тих, кому швидкі ноги коней не могли допомогти уникнути козацьких шабель. Вслід рятуючим власні шкури Мартин Калиновський наказав відкрити вогонь. Так і тікали вони, падаючи з коней, один за одним, вражені козацькими списами й кулями тих, з ким пліч — о–пліч мали зустріти перемогу або смерть. Не більше ніж півтори тисячі недобитків змогло врятуватися. На решту жовнірів, оточену в таборі разом з гетьманом, очікувала нерадісна доля. їх було або безжально вбито, або взято у полон. Загинув і Мартин Калиновський. Згідно з непідтвердженими чутками, голову коронного гетьмана було відтято й доставлено до Хмельницького на ратищі козацького списа. Позбулися життя й син Калиновського Самуїл, а також ветеран Тридцятирічної війни ротмістр Зігмунд Пшиємський, староста красноставський Марек Собеський, староста теребовлянський Юрій Балабан, староста вінницький Одживольський та багато інших представників найвпливовішої польської шляхти. Ті, хто потрапив у полон, не надовго пережили своїх загиблих товаришів. Богдан Хмельницький, лютий на поляків за різанину, вчинену минулого року у Берестечку, не пожалкував 50 тисяч талерів, викупив майже усіх полонених у татар і стратив їх, відкинувши саму думку про милосердя. Не зглянувся ні над жовніром, ні над обозним хлопом. Так було замордовано, не дивлячись на протести татар і частини козацької старшини, близько 5 тисяч полонених поляків.

Перемогу Богдана Хмельницького під Батогом деякі сучасники порівнювали, і цілком справедливо, з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римськими легіонами у 216 році до н. є. Вже вкотре після початку війни Хмельницький залишав Річ Посполиту без війська й гетьмана, значно послаблюючи її позиції не лише на теренах України, але й у Європі. Підтвердженням такого стану речей було поліпшення відносин гетьманського уряду з Австрією і Трансільванією одразу ж після перемоги під Батогом. Все більше європейських володарів починали ставитися до Хмельницького і гетьманської України як до факту, який відбувся.

Козацьке військо тим часом в черговий раз обложило Кам'янець, прискорюючи події, що мали статися неминуче — польські гарнізони швидко тікали з пунктів, де вони стояли згідно Білоцерківської угоди, за Случ, котрий знову став кордоном України й Польщі, як було зазначено у Зборівському трактаті. Весілля Тимоша Хмельницького і Розанди Лупул відбулося в кінці серпня 1652 року в Яссах. Союз між Україною та Молдовою, котрий ось — ось мав бути розірваним, оновився. На деякий час південь Гетьманщини було прикрито від польської агресії.

На думку автора, вірним є порівняння, що його використовують деякі історики, порівнюючи Річ Посполиту епохи війни з Гетьманщиною з Римською республікою періоду Пунічних війн. І аналогія цих двох, на перший погляд зовсім не схожих одна на одну держав, полягає не в економіці чи військовому мистецтві, не в релігії або ментальності. Вона міститься у феноменальній можливості як античного Риму, так і Речі Посполитої епохи пізнього Ренесансу відшукувати воістину невичерпні людські ресурси для продовження війни. І як після Канн і Транзименського озера перед очима здивованого Ганнібала поставали нові легіони римських солдат, так і сейм Речі Посполитої, не втомлюючись, відряджав з року в рік нові полки, хоругви й роти на схід — на знемагаючу від шестирічної важкої війни