Походи Богдана Хмельницького. 1648–1654 - Юрій Володимирович Сорока

Все ж, якою б не була гіркота поразки, потрібно визнати, що наслідки Берестецької битви могли б бути значно страшнішими для України, аніж вони були насправді. Хоча армія, покинута своїм гетьманом, і понесла значних втрат, Івану Богуну і його полковникам вдалося вивести тих, кому пощастило залишитися у живих. Якоюсь мірою це вдалося завдяки тому, що польські жовніри, вдершись у табір, враз послабили натиск, кинувшись грабувати покинуте у паніці майно. Але основну роль у цьому відіграв полководницький талант Богуна і заслон з трьохсот запорожців, залишений ним для забезпечення відступу. Низові лицарі залишилися на шляху десятків тисяч поляків, намагаючись прикрити відхід решти вражених безладом полків. Відчайдухи загинули всі до одного, залишаючи по собі пам'ять у віках, але не пропустили ворога, доки наказний гетьман не відвів людей на безпечну відстань. Про їхній подвиг написав Тарас Григорович Шевченко, сповнюючи серця українців гордістю за своїх предків, що не поступилися у мужності легендарним трьомастам спартанців царя Леоніда. Ось ці рядки:

Цифри втрат українського війська у битві під Берестечком дуже різняться у різних джерелах. Згідно польських, маємо кількість втрат серед козаків близько ЗО тисяч. Радянська історіографія дотримувалася думки, що жертвами берестецького розгрому стали близько 10 тисяч козаків. Але останні дослідження українських археологів не підтвердили навіть цю цифру. На місці трагедії було знайдено останки усього кількох сотень загиблих. Історія відкриває перед нами завісу своїх тайн дуже неохоче, тож можемо лише здогадуватись про справжні масштаби поразки Хмельницького у цій битві. Що ж до політичних наслідків, вони теж не були такими катастрофічними, якими могли б бути у разі повного знищення козацької армії. Поляки не наважилися продовжити війну, і через два місяці, 28 вересня 1651 року, у Білій Церкві був підписаний мир між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. Як того можна було очікувати, умови миру стали значно менш привабливими, аніж були у Зборові — реєстр козацького війська зменшувався до 20 тисяч, а самоврядування було обмежено кордонами Київського воєводства. Не дивлячись на такі жорсткі умови, Білоцерківський договір був потрібен Україні. Богдан Хмельницький і його військо отримували можливість відпочити після поразки і накопичити сили для нових баталій. Білоцерківський мир не протримався і року, і вже 2 червня 1652 року козаки взяли реванш за поразку під Берестечком у Батозькій битві.

Як то багато разів відбувалося раніше, умови Білоцерківського договору не могли задовольнити обидві сторони. Хмельницький, якому той трактат було нав'язано після поразки, спав і бачив, як взяти реванш за Берестечко. Він не звик програвати у тій війні, він звик перемагати. Поляки ж все ще мали за прозорим східним кордоном могутнє військо, що загрожувало їм і заважало проводити по відношенню до України колоніальну політику. Тож «холодна війна» у вигляді козацько — селянських повстань на Полтавщині, Чернігівщині і Подніпров'ї, до яких Хмельницький нібито не мав відношення, перейшла в стадію «гарячої» вже на початку травня 1652 року. Саме тоді з легкої руки наказного гетьмана Степана Пободайла і не без згоди Хмельницького запалали Київщина і Брацлавщина. Адам Кисіль, призначений сеймом на посаду київського воєводи, змушений був на чолі свого уряду тікати світ за очі з Києва. Був потрібен лише привід для відновлення бойових дій між Гетьманщиною та Річчю Посполитою. І такий привід дуже скоро було знайдено. Ним стало знамените сватання Тимоша, старшого сина Богдана Хмельницького, до Розанди, доньки молдавського господаря Василя Лупула.

Молдавське питання завжди займало значне місце у відносинах козацтва з Польщею. Не останнє місце воно посідало й у середині XVII сторіччя. У боротьбі із Польщею, як відомо, Богдан Хмельницький шукав союзників усюди. Гетьман чудово розумів геополітичне значення Молдови й важливість контролю над нею. На той час у молдавському князівстві панувала пропольська партія, а Василь Лупул провадив вигідну політику династичних шлюбів. Його старша донька була одружена із Янушем Радзивіллом, князем литовським і одним з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Саме в цих умовах Богдан Хмельницький, прагнучи домогтися контролю над Молдовою, порушує питання про вигнання молдавського господаря й про передачу князівства в управління українському гетьману. За це Хмельницький навіть пообіцяв Молдові союз з Туреччиною. Оскільки ця інтрига не вдалася, гетьман вирішив діяти в інший спосіб. Розрахунок був очевидний: підпорядкувавши або принаймні нейтралізувавши Молдову як союзника Польщі, Богдан Хмельницький міг убезпечити свій фланг. У 1650 році гетьман організує спільний із кримським ханом набіг на землі Молдови. Формальним приводом для походу було те, що волохи відбили литовський ясир у кримських татар — союзників українців. В результаті набігу було захоплено столицю Молдови — Ясси. Василь Лупул був змушений заплатити данину й укласти з Богданом Хмельницьким мир, згідно якого «бути із ним у вічній дружбі та любові, й проти всілякого ворога стояти із ним, гетьманом, заодно й один одному допомагати, а із ляхами йому, волоському господарю, надалі не складатися і нічого поганого на Військо Запорізьке не мислити. І на тому й на усьому при послах гетьмана Богдана Хмельницького волоський господар присягав…» Підкріпленням союзу мало стати одруження сина Хмельницького Тимоша із донькою Василя Лупула Розандою. Подібний союз створював вкрай несприятливу ситуацію для Польщі, про що недвозначно писав польський магнат Потоцький: «Хмельницький має тепер турків, татар та молдаван і може завдати Речі Посполитій такого удару, що та не встане на ноги». Втім, молдавський господар був явно не в захваті від такого союзу. Після поразки українських військ під Берестечком він спробував його розірвати й почав переговори із Польщею. Тут Богдан Хмельницький як головний аргумент і застосував силу, пославши козацьке військо на чолі з Тимошем до Молдови. Сватання, зауважимо, дуже оригінальне, але воно цілком відповідало духу того часу. Дорогу українському війську спробував перекрити гетьман Калиновський, який також претендував на руку