Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба - Колектив авторів

Похований був чоловіком зрілого віку (40—50 років), міцної статури, зростом 180 см (для середньовіччя — досить високий). Покладений витягнуто на спині, ступні ніг зв’язані золотим ланцюжком. На чолі збереглись залишки шовкової стрічки, прикрашеної срібними бляшками, а за головою лежали дрібні пташині кісточки та хребет риби. Померлого вбрали в шовковий каптан, на грудях знаходився ланцюг з електрового дроту. Виявлено також три шовкових пояси, на безіменних пальцях рук золоті персні, а в долоні правої руки був затиснутий кінчик витого золотого стрижня — символа влади. Зліва від померлого була розкладена зброя та воїнське спорядження: довга шабля, великий гарно прикрашений сагайдак зі стрілами, налуччя, ножик для правки стріл, дерев’яний щит, залізні шолом і кольчуга. Справа біля пояса лежали ще два ножі. Крім того, біля небіжчика було поставлено металевий посуд — срібну чашу з кільцевою ручкою і срібну з позолотою курильницю (біля обох плечей). Обидва вироби досить оригінальні за своїм виконанням. Чаша мала напівсферичну форму, дутий піддон та ручку-кільце. Її тулуб поділений на б клинів, обведений арочним фризом з хвилястих стеблин. Клини із зображенням людини на повний зріст чергуються зі стилізованими деревами життя. Зображення людей різні, всі вони у довгому вбранні, в головних уборах, з однією опущеною рукою чи зігнутою угору другою, в руках знаходяться якісь предмети. На дні чаші, іззовні, надряпані дві паралельні лінії — родова тамга кипчаків. Курильниця в формі півсферичної чаші на високому конічному піддоні. Вона закрита півсферичною притертою покришкою, що прикрашена кулястим навершям, увінчаним в свою чергу чотирипелюстковою квіткою з бутоном. Вся поверхня вкрита ззовні горизонтальними фризами зі складним орнаментом у формі рослинних пагінців, що переплітаються на викарбуваному пуансоном тлі. Всередині чаші-курильниці знаходиться стрижень, на який спирається лев з інкрустованими камінням очима, а її внутрішня поверхня прикрашена чотирма медальйонами з зображеннями вовка, грифона, бика і орла зі змією у дзьобі. В могилі знайдені також кресало в шовковому мішечку та кістяна прикраса в срібній оправі. Комплект тканин не обмежується згаданим каптаном. Численні фрагменти інших каптанів і сорочок виявлено в східній частині труни. Ближче до ніг ще зафіксовано шовкові стрічки та краватка у вигляді смужки срібних нашивних бляшок. З усього вищенаведеного видно, що цього знатного половця родичі і близькі досить солідно підготували для майбутнього життя в потойбічному світі. Але, якоюсь мірою, фіксація всіх елементів обрядності дозволяє реконструювати реальну обстановку повсякденного проживання кочівницької верхівки.

Другою значною групою кочівницьких старожитностей є так звані кам’яні баби — статуї, що тривалий час вважались надгробними обелісками. Вже доведено, що нема прямого зв’язку в усіх випадках між людьми, похованими в конкретних курганах, і поставленими на них, часто пізніше, кам’яними спорудами. Останні пов’язані з поминальним ритуалом та культом предків. Це не узагальнююче зображення людини, а образ напівбога, міфічного героя і володаря, родоначальника. Кам’яна половецька «баба» для стародавніх людей ставала не реальною істотою, а лише зображенням, передачею ставлення людини до світу, одним із виявів цього ставлення. Зображення було ілюзорним. Це означало, що до нього переставали ставитися як до живої людини — це вже не був представник реального людського колективу, навіть такий, що стоїть вище їх на сходинку, навіть віддалений від них в інший світ на один крок. У статуї вже була інша роль.

Нізамі в XII ст. писав: «Всі племена кипчаків, коли попадають туди, згинаються вдвоє перед цією єдиною в своєму роді статуєю. Чи пішки зайдуть вони туди з дороги, чи верхом, поклоняться їй, як творцю. Вершник, котрий підгонить до неї коня, кладе стрілу з сагайдака в честь її. Пастух, який заведе туди своє стадо, опускає перед нею овець». Кам’яні зображення людей, з особливою проробкою рис обличчя, є тією невеликою частиною пам’яток антропоморфної скульптури, що збереглась. Є деякі свідчення того, що, крім кам’яних зображень, було багато і дерев’яних. Безмежні степи, на фоні яких сприймались ці статуї, заставляли майстрів робити їх такими важкими й нерухомими, щоб вони могли протистояти безмежності відкритого простору. Це консервувало архаїчний примітивізм, що ставав засобом збереження монументальності[866]. Взагалі фігури людей досить пророблені не тільки у верхній частині тіла (щоправда, нижня завжди трохи укорочена). Вирізняється багато деталей в одязі, зачісці. Нерідкісним є зображення чаші в руках, кисті яких знаходяться біля пояса. Це відзначав ще Вільгельм Рубрук в середині XIII ст., це видно і при нинішньому огляді колекцій скульптур.

Але в степовій смузі сучасної України в давньоруський час проживали не тільки тюркомовні кочівники. Були тут поселення слов’ян землеробів та ремісників, які вигідно обмінювались зі степняками результатами своєї праці. Також знаходились групи слов’янського населення, що не мешкали в постійних стаціонарних пунктах. Це були бродники і берладники — предтеча майбутніх козаків. Частіше згадується перша з цих двох назв, яка, на думку деяких дослідників, походить від слова «бродити», близького за значенням тюркському кореню «каз» (кочувати), від якого пішло слово «козак». Можливо, таким знатним бродником був за життя воїн, похований під курганним насипом біля Таганчі в Пороссі (розкопки І. Хойновського). Чоловік був орієнтований головою на захід, біля нього поклали екіпірованого коня. Виявлені в могилі різноманітна зброя і спорядження (шабля, спис, щит, кольчуга, шолом, нетипова для кочівників булава), срібні накладки і чаша. Цікавою знахідкою став медальйон із зображенням Христа.

Рис. 40. Кам’яні половецькі «баби» (за С. О. Плетньовою).

Але це одиничний археологічно досліджений комплекс з похованням слов’янина-кочівника. У Пороссі, як уже згадувалось, постійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який в XII ст. сформувався у союз Чорних клобуків[867]. Створили його вихідці із степової смуги Надчорномор’я, котрі внаслідок різноманітних причин втратили у військових сутичках займані землі і, не бажаючи підкорятись сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них в літописних записах неодноразово згадуються торки, печеніги, берендеї, коуї, турпеї, каєпичі, з яких у новому утворенні троє перших відігравали головну роль. Спочатку кочівники, що прийшли на постійне поселення, домагались федеративності (це давало їм повну самостійність і рівноправ’я) з давньоруськими князівствами. Але київська князівська влада, підтримана боярською верхівкою, займала тверді позиції і визнавала тільки васальні взаємовідносини. Степнякам довелося скоритись. Вперше назва «Чорні клобуки» з’являється в літопису під 1146 р., Саме цього року вони приходять до київського