Алхімія слова - Ян Парандовський
Хоча багато істориків у якомусь засліпленні стараються перевершити один одного в похвалах Августові, насправді це був політик безсердечний, безсовісний, позбавлений уяви. Ще на початку своєї політичної кар’єри він був співучасником тяжкого злочину — вбивства Ціцерона, якому він особисто багато чим був зобов’язаний; згодом знищив Корнелія Галла, якого від помсти розлюченого тирана не врятували ні шкільне товариство, ні поетичний хист. Ще більшою ганьбою в період його правління було вигнання Овідія. Август до кінця життя так і не виявив добрих почуттів, елементарного людського розуміння, з тупою впертістю не бажаючи пом’якшити умови вигнання, не задумувався і не хотів розуміти, яке безцінне людське життя прирікає він на загибель. Подібних випадків, можливо, і не таких відомих у період його правління, досить багато, наприклад, славний оратор Кассій Север, засланий на грецькі острови, загинув у злигоднях. Сморід від спалених за наказом Августа книжок Лабієна проступає навіть крізь фіміам істориків.
На щастя, жив при Августі чоловік незрівнянно вищої культури — Меценат, і він виручав імператора в делікатних питаннях, які торкалися взаємостосунків з письменниками і впливу на їхню творчість. В особі Мецената зосередились риси, які потім у різних варіантах повторювала кожна епоха. Літератор–дилетант знатного походження, заможний, з невтомними авторськими амбіціями, яким вроджений такт і щира любов до мистецтва не дозволили перетворитись у снобізм чи в графоманію, він володів достатнім смаком, щоб чужу гарну поезію цінувати більше власної. Не чужий марнославству, Меценат чекав від поетів хвалебних посвят, хотів, а може, й вимагав, щоб його ім’я згадувалось якомога частіше в строфах, яким було забезпечене безсмертя. Всі його матеріальні витрати щедро оплатилися: Горацій, вдячний за невелику садибу, переніс його на своїх крилах через двадцять століть, ім’я Мецената стало почесним, стало гаслом, символом.
Якби, повернувши Августа, нам добрі боги Знов Мецената віддали тобі, о Риме убогий!.. —зітхав через сто років у себе на горищі бідний Марціал.
Марціал, торгуючи лестощами, вже дорого не брав і за скромну платню був ладен писати що завгодно й про що завгодно. Бігав по шеляг туди, куди Горацій не ступив би й кроку навіть по торбину із золотом. У Марціалі знайшов собі символічного представника численний рід літературних бідаків, людей дотепних, талановитих, інтелігентних, впевнених у своїй цінності й, одначе, приречених на вічне жебрацтво і на славу, яка за життя не рятувала їх від презирства, а після смерті спричинялась до нагадувань про приниження, компроміси, брехню, облудництво.
Не можна заперечувати, що в жалюгідних умовах, в яких доводилося жити письменникам, які не мали власного статку, література багато чим завдячувала меценатам. Наш Яніцький пропав би в невідомості на Жнинських болотах, якби його не підтримали спершу Кжицький, пізніше Кміта, який, зрештою, був патроном і не дуже приємним, і не надто щедрим.
Епоха гуманізму — золоті часи меценатства. Можновладці наполегливіше добивались уваги письменників, ніж письменники шукали їхньої ласки. Петрарка захищався від меценатів, не бажаючи обмежувати своєї незалежності. А бенефіції лилися на нього тим часом щедрим струменем: він був каноніком у Ломбез, у Пармі, в Падуї, в Карпентра; папи й королі обдаровували його. Поджо Браччоліні, який вийшов на вулиці Флоренції з п’ятьма ліарами в кишені шукати щастя, після бурхливого і сповненого працею життя дістав можливість відпочити на власній віллі з садом, і якщо задовольнявся цією дещицею, то лише тому, що був циганом–кочівником за вдачею й ідилічно скромним у своїх потребах.
Зовсім інша річ його суперник Філельфо. Той просто брав з вельмож данину в розмірах, що залежали від їхніх доходів. З Лодовіко Моро він брав 250 дукатів, з П’єтро Медічі — 100, з Борсо д’Есте і з єпископа Мантуанського — по 50. Рід Сфорца він буквально шантажував за допомогою поеми «Сфорціада», роботу над якою то відновлював, то відкладав залежно від надходження дотацій. Сфорца так боявся, що Філельфо одного чудового дня візьме та й кине поему, що повчав свого скарбника: «Ні в якому разі ми не повинні його втратити. Не доведи господь він дізнається, що ми його ошукуємо! Він тоді припинить роботу над чудовим творінням, яке має нас прославити».
То був один з рідкісних періодів загальної поваги й схиляння перед літературною працею. Коли 1416 року Леонардо Бруні представив Флоренції перший том своєї «Історії», правителі міста звільнили його і всіх його нащадків від податків для того, щоб — як проголошував декрет — «одержати назавжди подяку народу за увічнення слави республіки». І королі тоді наважувались на красиві жести. Альфонс Арагонський у себе в Неаполі призначив добру платню із своєї скарбниці Антоніо Беккаделлі, подарувавши йому два палаци й віллу; Джаноццо Манетті одержував у нього 900 дукатів щорічної платні й доходи від продажу солі, а крім того, був удостоєний не менш цінної грамоти. «Мессіре Джаноццо, — писав король, — ви не повинні витрачати час на відвідування двірцевих асамблей. Присвятіть себе літературним працям, бо нам досить шани й слави вже від самого вашого перебування в нас».
Французькі королі в такому стилі не зверталися до протегованих ними авторів, у них письменники одержували платню як дворецькі, наприклад, Клемен Маро, або як придворні оббивачі, — Мольєр. І лише Расін мав почесний титул «історіографа», але за це був зобов’язаний брати участь у воєнних кампаніях. Польські королі проявляли більше великодушності, щедро винагороджуючи Міколая Рея (хоча він
